Тобі здається холодним той цвіт на деревах,
Тобі здається жахливим той день, осяяний сонцем.
Ти хочеш бути забута, ти хочеш бути самотня,
Ти хочеш зовсім не бути, ти хочеш впасти в безодню.
Тебе лякає блакитніють весняного неба
І перші квіти весняні тобі зовсім не треба.
І час так швидко минає, і все крізь тебе проходить.
Тебе у часі немає і твій годинник не ходить.
І в тебе є своє сонце, що сама ти вмикаєш,
І в тебе є свої квіти, що на вікні поливаєш,
І ти не хочеш любити, бо ти не хочеш страждати,
Ти хочеш серце убити і сама існувати.
І ти забула як можна від всього серця сміятись,
Бо твоє серце забуло, а ти не хочеш зізнатись,
Що ти кохаєш сильніше, ніж можеш кохати,
Тому ти мусиш забути і не відчувати.
Але хіба це можливо? Але хіба так буває?
Напевно, жити жахливо, коли серце кохає.
Коли воно не так б’ється, коли подих збиває,
Коли іноді здається, що хтось його вириває.
А ти так сильно чекала весняного неба,
Але тепер розумієш, що тобі це не треба.
Бо весна – це для тих, хто не вміє кохати,
А той хто вміє і взимку буде відчувати.
Так і ти відчуваєш, що не зможеш забути.
Ти кохала, кохаєш і без цього не бути.
І весняне повітря нічого не змінить,
І ніхто твому серцю його не замінить.
5/квітня/2007р.