Лаг закинуто, юнго! Полічиш вузли на ліні:
Тридцять вузлико-років на пам’ять тобі зав’яжу
(про драконів – ні слова; про час – ні шу-шу, ні жу-жу)
Лавіруємо темами тими, що в ролі ліній –
Білих ліній, якими прошиті слова, якими
Ще тримаємось досі – хоч осінь на носі й сіль –
І пливемо по морю Надії, туди, відкіль
Прилітають лелеки весною (бо зимні зими).
Бо липневе варення прилипло до губ, бо досі
Це смішне боже-вілля, сва-вілля, доз-вілля це
Не скінчилося, юнго. Бо юне твоє лице,
І засмагла душа морськововча, і ноги босі,
І танцюєш на палубі румбу, а я регочу,
(руки в боки, хустинка червона, кармін ланіт),
Наш Летючий Голландець злітає. Який політ!
Я з тобою не хочу – ти ж бачиш? Ще й як не хочу…
Полетіти… за бортом лишивши всесильне «мушу»,
Потім швидше, і швидше, і вгору, і ще, і ще –
Вже Земля – то мачинка. А світ – то твоє плече.
І лежатиму легма, обнявши, як тіло, душу.