***

Ми – інопланетяни

З якої планети злізли,
Створіння, що в нас засіли?
У неї – душа залізна,
У нього – волосся сиве.
У неї на серці – грати,
Набридло вмиватись кров’ю.
Йому ж тепер обирати
Між вічністю і любов’ю.
З якої планети впали,
Чому на Землі їм тісно?
За що їх Боги карали?
За серце її залізне?
Чи може за те гнівились,
Що вдвох відреклись від світу?
Що знову любити вчились,
А може, навіть, і жити.

*************************
*******************************
Я не стомилася жити, я стомилася жити так.
І навіть у манекена забилося б серце.
Чаділо підпалене жито, казали волхви: «Це – знак»,
І з неба стікала душа у залізне відерце.
Я не стомилася жити, я стомилася жити так,
Захищать від усіх любов свою ОТАКЕННУ.
За щастя віддать пів світу? Пів світу віддам за «так»,
Щоб забилося серце в душі у твого манекена.
*********************************

Обірвалася на сніг горобина,
І від соку став рожевим сад умить.
Вороння клювало серце, а вона
Так просила, так благала: «Захистіть!»
Покотились мерзлі ягоди до ніг:
«Не ступайте, пожалійте – заберіть!»
Їх на атоми порвав колючий сніг,
І зненавиділа зиму я в ту мить.
Обірвалася на сніг горобина,
Їй би жити, та мороз не знав про те,
Що в душі моїй лишилася вона
І весною білим снігом зацвіте.

******************************
Сьогодні день рожевих ліхтарів,
Вони у жовтих вибороли право
Горіти так, неначе світ згорів,
Лишаючи скривавлену заграву.
Цим ліхтарям сьогодні не до нас,
Вони в тумані заховали очі.
Горять світи, і спопеляє час
Оте рожеве полум’я пророче.

****************************

Бути сірою мишкою іноді хочеться,
Заховатись під стріхою й гризти насіння.
Щоб не бачить, як люд навіжений толочиться,
І  не чути нудного його  голосіння.
Заховатися в тінь, не чіпайте мене лише,
І зректися усіх, вже набридли до одурі.
А як тільки зима-завірюха мине лишень,
До весни – навпростець, упиватись свободою.
Бути сірою мишкою з вірою сірою,
А поки що й собі - серед люду толочиться.
Де усі у юрбі, тільки різною мірою,
Де набридло виття і так спокою хочеться.

****************************************
Мамо, я не хворію, мене вже нема,
Жевріє пам’ять в холодній пустій оболонці.
В ядернім небі чаклує й малює зима
Кольором смерті гаряче здичавіле сонце.

Мамо, я не хворію, хворіють світи,
Просто жила і комусь і колись не наснилась.
Знала б тоді, як важко буде піти,
Сонце зірвалось і в чорному морі втопилось.

Мамо, я не хворію, мені не болить,
В нервах зіпсованих струму давно вже немає.
Лиш оболонка очима вихоплює мить:
В ядернім небі здичавіле сонце сідає.

********************************************

Не розтулить уста, не зализати ран.
Не зупинити час і не знайти дорогу.
А небо рве літак, і білий слід, як шрам,
Що тягнеться туди, де не шукають Бога.
Лети моя душа, скалічений мій птах,
Бо по святих церквах вже правлять панахиду.
І там, де нас нема, наздожени літак.
Не відвести б очей, не випустить iз виду.

****************************************

Кімната-коробка на голову тисне,
Здається, розчавить і видавить серце.
Збираю докупи себе і від тиску
Ковтаю пігулки, стискаю реберця.
А вечір самотній шукає притулку,
Кидає зірки ошалілі в кватирку.
Я їх не збираю, у жмені – пігулки,
Солодкий неспокій  повис у квартирі.
Зрадливе чекання, пів кроку - до неба ,
А ти – недосяжний, а я – невагома.
В коробці-кімнаті дорогу до тебе
Шукаю під шепіт пекельної втоми.

************************************

Я вже не пишу віршів, відколи здичавів світ.
Лише занотовую біль у трикопійчаний блокнотик.
Сховавши  в душі ножі, ми встигли залишить слід,
Відкривши планету «Ші» під маркою «Ми – ідіоти».
Наївшись своїх борщів, купили квиток на схід.
Продали частинку душі за  брендовий одяг від «GUHHI».
Ми теж живемо, як всі, відколи здичавів світ.
В «щасливій» країні бомжів, де совість нас вже не мучить.