Десь на долівці пам’яті, в сум’ятті
Палахкотить коштовний каганець –
Вогонь настурції... Думки крилаті
Торують шлях до серця навпростець.
Колись цих квітів, що плелись низенько,
Не бачив ніби дух узбіч доріг,
Та так любила бабця їх старенька,
Що біля хати виріс оберіг:
Щитів зелених помічна загата
Від плину злого й прикрого в путі.
А поміж них, мов сонечка, мов свято –
"Аврори" радощів, трофеї золоті.
І мить солодка та до болю щемна
Стискає горло, лунко б’є в ребро...
"Бабусю, рідна...", - щось шепчу таємно,
І лине з квіття в серденько тепло.