Когда людей полночный сон обнимет,
Растущий месяц выйдет из-за туч,
Когда лишь я, кому спартанка имя,
В бульвар своими окнами гляжусь, -
Тогда из тьмы, из пустоты, из ночи,
Из башни, что взобралась на котурн,
Как будто душу кто-то тронуть хочет -
Заговорил шопеновский ноктюрн.
Его играли призрачные пальцы,
Они немели на высоком "фа".
Прислушивались...
И боялись фальши,
Как и моя пугливая строфа.
Они страдали звуками-словами
До боли, до разорванной струны.
Они всю фальшь на клочья разорвали,
Переплелись до смертной белизны.
Не знаю я того, что знать не надо -
Как там ломает пальцы виртуоз...
Кто в жизни не играет, ждёт награда -
Он сам себе Шопен и Берлиоз.
Елена Войнаровская: литературный дневник
Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі -
заговорив шопенівський поктюрн.
А то були якісь магінчі пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.
Ліна Костенко