Одного разу у Києві (це була п'ятниця),
Коли вже хотілось гуляти затишними алеями,
Від універу мене направили тусуватися
На примусові роботи до мистецької галереї.
Ми розгрібали тоді дитячі малюнки,
Бруднили руки в клеї, гуаші, БЛЬОстках.
Від запаху фарби перед очима усе зливалось у візерунки
Такі, невимушено колгоспні.
Аж раптом на стосах цієї пакості
Я побачила лист від маленького В. Фішера.
О, - думаю, - знов невизнаний геній сучасності!
Буде цитувати в листі Тору або Мішну!
Але щось привернуло мою увагу.
Він писав, що любить маму, тата і астрономію.
І фіг з астрономією, бо ім'я тата
Не збігалось з по-батькові хлопця,
та й взагалі "тато" був гоєм.
Ну, думаю, з ким не буває...
Сьогодні кожна четверта дитина заводить дитину,
А потім кудись тікає.
Скотина.
Але здивували мене і прізвища!
І тато, і мама його не були Фішерами.
Мене накрило. Сльози підступили ближче.
Я згадала, що діти бувають полишеними.
Іноді їх забирають з притулків хороші люди.
Діти їм вдячні, люблять як нам не снилось.
Тільки образа завжди пектиме цим дітям груди,
Їх комплекси, як і одяг, завжди "на виріст".
Я кинула малюнок Вадима в загальну стопку.
Якийсь з них буде відзначений, інші піддані смерті.
Але тишком ввечері після обробки
Я забираю додому його конверта.
Хто я? Студентка-гуманітарій, не вмію ділити в стовпчик.
Нікого в житті не цікавить моя думка.
Але знаю напевно: цей хлопчик
Через мій лист відчує тепло і руки,
Які розгрібали усі ці дитячі малюнки,
під вечір набували кольору цукерок з лакриці.
Вадим Фішер мені потрібен для порятунку
Душі, яка прагне вижити у столиці.