Казка про Івана
Кажуть був Іван,
Кажуть жив в селі
Кажуть розум мав,
Та біду спізнав
Звалась та біда –
дівка молода
І якби проста
А то дівка та
Мов зоря ясна –
молода княжна
Мала маків цвіт –
вісімнадцять літ
Мала юний стан –
полюбив Іван
Сам не свій з тих пір
Тягне в княжий двір
Та йому туди
Не лишать сліди
Бо їдуть туди
із усіх сторін.
Хлопці молоді,
Не такі, як він
Та багаті всі
І їх молодість
при грошах, красі
і при золоті
Сватачів було –
не злічити всіх
І княжна гада.
Як любити всіх
Розгубився князь
в перший раз в житті.
І не зна кого
вибрать в зяті
Тут прийшла війна
Кличуть всіх в похід
І Іван туди
свій торує слід
Хто поляже там
ще ніхто не зна
І Іван не зна
що таке війна
В перший раз же він
Іде битися
Полягти в бою
Чи живим лишитися
Ні не впав Іван
Ворогів боров.
Не кривавить ран
Його юна кров
А от князя он
Вже беруть в полон
Мчить Іван туди
Виручать з біди
Що Іван рубне
А що князь уб’є
Ворогів щораз
Усе меншає.
І живим в бою,
Залишився князь
Та з руки його
Кров струмком лилась
І до княжих ран
Прикладав Іван
зелен-зілячко –
княже зцілення
І спинилась кров,
Рани згоїлись
Сила княжих рук
Аж потроїлась
Сказав; - Дякую
Князь Іванові
Дарував йому
Звання сотника
Іван дякує
За високий чин
І до бою знов
Мчить скоріш на стан
Ворог біситься
Напира, як вал
Іван тішиться,
Наступа Іван
Що махне мечем –
сто голів із пліч
Враз стинається
А нові навстріч
Витикаються
Він і ті стина
Не соромиться
Рука справу зна
Хай не стомиться
І без втоми він
Шука ворогів
Лиш лунає дзвін
Де він сотню вів
Трупом ворогів
Поле вкрилося
Ось і вечір вже
Все скінчилося
За криваву січ
Битву звершену
Князь вітає всіх
Йвана першого,
Підморгнув йому
Знаком змовника
І присвоїв чин,
Чин полковника.
Порадів Іван
Що в пошані він
Має гарний сан
І високий чин
Хоч високий чин –
прямо скажемо,
та не рівня він
Чину княжому.
І з цієї вини
Так міркує князь
У його княжни,
Буде інший зять.
Буде інший зять
Не Іваном звать
Та Іван того
Не повинен знать
Тож додому йшли
Всі зі славою
І сурми гули
Над державою
Знову мир землі
Мирний сон хатам
З хлібом на столі ,
Що родився там
Сам Іван прийшов
З болем-раною
Бо жада розмов
Із коханою
Одружитись час –
посила сватів,
Аби висватать
Ту, яку хотів
Та сватів у двір
Не пустили там
Довелось вертать
Ані ні чим сватам
Сватачі ішли
П’яні з сорому
Від образ були
Наче хворими
Повіли про все
Те Іванові
Поклонилися наче панові
Не схотів Іван
З того плакати
Сам один іде
Княжну сватати
Ось і княжий двір
І княжна навстріч
Очі – неба синь
Коси – чорна ніч
Хотів з милою
Привітатися
Привітатися
Та обнятися
А вона йому:
- НЕ бувать тому
Бо не вільна я –
Вже заручена
І, почувши це,
Не засмучуйся
І сказав Іван,
Відповів Іван
І не думав я
Тим смутитися
Бо давно вже знав
Доведеться нам розлучитися
Не любила ти
Насміхаєшся
І мене вже, бач
Ти цураєшся
- Ой Іваночку
Серце крається
Це не я тебе
Князь цурається
Тож пробач прости
Це не гріх княжни
А її біда
По словах оцих
дівчина рида
Говорив Іван
Утішав Іван
Поки світу є
Поки маю жить
Не забуть тебе
Мені ні на мить!
- І тебе я теж,
Мій Іваночку
Бо люблю без меж
До останочку
- Що за шум в дворі
-Що за зборище?
Князь з’явивсь тут
Чорним зорищем
****
Він Івана гнать
Повелів псарям
А княжну забрать
І вести у храм
Повінчать її
Із царевичем
Тридевятого
Веталевичем
Почорнів Іван
Душить серце гнів
Та на ката він
Стати не посмів
Він сказав тоді
Всім по щирості
Що не звик терпіть
Він немилості
- Я піду на схід
І на південь теж,
де палає слід
У вогні пожеж
Там війна іде,
там я битимусь
І князям ніде
Не коритимусь
Здав чини свої
Княжим сотникам
Із плечей своїх
Чин полковника.
І пішов у світ –
загубився слід
Де живе-гуля
Вже ніхто не зна
Лиш гуде земля,
Аж дзвенить луна
І відлуння те
Обмина княжну
В неї син росте
Третю вже весну
Вже покинув світ
Веталевич цар
Дає Богу звіт
За стонадцять чвар
****
Стятий шаблею
Коли йшов настин
Він невідав що
В нього син
Що Іваночком
Нарекла жона
У минулому
Молода княжна
А другий Іван
Що пішов на схід
Знемага від ран
І кривавить слід
Від крові стіка
Та не кида бій
Не дрижить рука
І шаблюка в ній
Ось і ворога
Вже подолано
Впав Іван в траву
Тихо зморений
І на слух його
Обізвався лан :
- Ти от тут чого
Слово мов Іван?
Підхопивсь Іван,
То без голосу
Шепотівся лан
Стиглим колосом
І сказав собі
Без зайвих розмов
На мене в журбі
Десь чека любов
Але мушу я
Прямо скажемо
На чуже життя
Твердо зважити
Доки лити кров
Чужу маю я
Підтинать любов
І чуже життя
Мене скривджено?
Не цими ж людьми?
І сподвижено
Тут лягать кістьми
Ох, і мчав Іван
Ох, летів Іван
Через трупний лан
Через млу туман
І спинив розгін
Біля рідних стін
А тоді за плуг,
Та орати він
Вже не трупами
Засівати лан
Єх, і сіялось!
Ех, робилося!
Не недужалось
Не томилося!
А душа співа
Розпросталась.
А навкруг трава
В рості зводилась
Жайвір тче
Угорі пісні
Ех, життя тече
В рідній стороні!
І забув про все
На лану Іван
І в душі несе
Супокою стан
Одружився він
Не з князівною
А з усіх сторін
Собі рівною
Ось і казка вся.
Та збагни мерщій
Є початок в ній
Та нема кінця.