Червоний захід. Сонце падає у загірну тишу, падає, розчиняючись в нїй поступово… Теплий подих вітру, засмаглі поля, небо - темно-синє, дивовижне. Наче обтяжене під сумом прощання, що так тремтливо лягає в душу самотнього спростерігача… Який сидить так тихо, не відриваючи своїх очей від яскравого заходу, наче намагається втримати сонце на небі – не хоче його відпускати… Так само і небеса – нахмурились, напружено синіють… Напевно важко їм відпускати сонячне тепло, важко прощатися з його теплим лоскотливим промінням… Так важко, як коли сина відбирають у матері, або коли жінка відпускає свого чоловіка на війну…
Ці п’ять незабутніх хвилин прощання з сонячним світилом ні небеса, ні тихий, засмучений спостерігач Андрій, ніколи вже не забудуть…Яскраво-червоне світло впилося йому в душу, заграло там, закрутило колотнечу невгамовної пристрасті, спогадів за втраченим для нього літом, яке ось-ось зажевріє, і наче сонце у пізню пору просто зійде з горизонту його життя, впустивши в нього прохолодну ніч, що зветься «осінь»…
Коли був маленьким, завжди заглядав сюди - на гірську полонину, де незаймана природа чарувала, дурманила голову кожному, кому випало її побачити … Андрійко заходив у лісні нетрі, проривався через перешкоди, що наставила йому природа, часто губився в густому і темному лісі, забуваючи про все на світі… Лежав на траві, безтурботно дивлячись на розмови чорних дерев, які здавались йому неосяжними велетнями, але добрими і хорошими, бо завжди затуляли його від палючого сонця, захищали від сирого дощу, якого він так щиро не любив…
Життя подарувало йому 17 незабутніх років…За які він встиг навчитися любити природу, поважати кожне живе створіннячко, кожну маленьку рослину… Навчився говорити з деревами, слухати їхні розповіді про славне минуле…. Адже вони так багато перебачили…так багато пречули… І справді, з висоти пташиного польоту можна побачити світ у всій його красі, почути щось нове і незабутнє…
Він був саме тим «рідкісним» романтиком, саме тією щирою людиною, що в житті не зазнавала більшого горя, як розставання з літом, як сум за відлітаючими у вирій птахами… Безтурботним, якщо так можна сказати, було його дитинство… Омріяним і далеким від того брудного хаосу, що творився в місті… Але він мав бути готовим до цього, адже прощання з рідною землею, з рідною домівкою було необхідним етапом у його житті…Він повинен стати самостійною людиною, справжнім «чоловіком»…
Зібравши речі, обійнявши рідну матір, яка з тугою в очах, намагалася посміхатись, він вирушив в далеку, «омріяну», як здавалось, дорогу в справжній світ… Рідна матір не хотіла засмучувати сина, але відчувала своїм материнським серцем, що бачить його в останнє… «Це прості передчуття, заспокоював її Андрій, що б не сталося, я обов’язково до тебе повернуся…».
Через деякий час, вийшовши на широку гялявину, випивши перед тим джерельної, свіжої води з гірського струмка, подивившись з сумом на рідне село, що горбинками-хаточками виглядало з-за гори, пішов, ступаючи впевненою ходою… Його темне волосся розліталося на вітрі, грало літніми барвами, які сипало на нього вечірнє сонце… Чорні вії – наче з шовку сплетені довгі ниточки, прикривали й без того сумні сині очі… Щось приречене відчувалось в його погляді, щось незрозуміле крилося під густими бровами… Навіть губи, і ті мали росинку суму і тривоги… Та коли він посміхався, раділо все навколо… Наче припадали до його очей небесні ангели, виспівуючи веселих безтурботних пісень…Чарівна посмішка - щира до нестями…
Ось-ось, коли вечір насупився темними барвами, коли прохолода вступила до його одежі, коли зорі почали падати йому до ніг – він побачив невимовної краси дівчину… Вона кружляла в небесному зорепаді, пританцьовувала і манила його до себе, приспівуючи якусь невідому і солодку пісню… Та дівчина кликала його до себе, повертала назад, тягнула його за руку, наче не хотіла відпускати його у світову безвість…
-«Андрію… Не іди, туди де світло в темряві…Не іди туди, де гуркіт коліс… Не ступай до металевого звіра, він з’їсть тебе… А тобі треба жити…»
-«Хто ти, дівчино небесна?? Ти снишся мені, чи просто маришся??»
-«Я зірка твоя, твоє світило на небі… Упала, щоб попередити…» - Кружляє далі по зоряному небі, пританцьовує, але вже без усмішки, тільки сумом оповиває…
-«Дивовижний сон… і ти – дивовижна…Не покидай мене..Куди ти??»– дивиться на неї, намагається зустріти її гострий погляд, та вона втікає, ростворюючись в зоряній далині…
Сонце…Яке приємне і блискуче вранішнє сонце, як піднімає воно настрій, як зігріває найніжніші та потаємні куточки людської душі… Спів пташиний - ангельський, чудесний, тільки доповнює серце теплом та радістю… Я приємно, мабуть, відчувати на собі вогкість ранкової роси, що впала на заспані вії… Андрій прокинувся, зрозумівши, що ранок настав… Зрозумівши, що в нього ще така далека та не пройдена ще дорога…
-«Щось трапилось вчора?? – подумав він. – Наче снилася мені двічина дивовижної краси… Про звіра щось говорила… Та й дивний сон наснився, цур його…!» - нахмуривши брови, відвів свій погляд на клунок з харчами…Перекусив, освіжився водою, набраною ще вчора, і знову вирушив у бажану путь…
Його очі бачили дивовижну красу живої природи…Бачили і насолоджувалися кожним життєвим моментом.. а думки його, чисті і прозорі, породжували надію на нове майбутнє, сіяли віру у чистий чорнозем його душі, яка обов’язково проросла б, якби не сталося того, що зовсім змінило хід всіх подій…
Сонце знову почало хилитися до горизонту, хмари-мрійниці перетворювались на важкі та темні сни… А синє небо набувало все темнішого й темнішого відтінку… Природа поступово почала змінюватися…Дерева і кущі все рідшали, де-не-де виднілися обпалені поля…Видно було, що закінчилася незайманість природи, саме тут людина багато раз проходила, приклала свої необережні і загарбливі руки до цього місця… Трава почала змінюватись у сухий, змарнілий грунт, здалеку чорніли стіни залізничної станціїї «Безвість»… То була його доля, та його бентежний дух хотів вирватись з полону нав’язливих дум, адже десь в глибині він відчував, що тут має вирішитись доля всього його життя, тут повинно статися щось незвичайне…
Підійшовши блище до холодних, наче мертвих стін станції він побачив купу людей… Це були самі чоловіки… Засмалені під гарячим сонцем, виморені довгим очікуванням… Всіх їх і самого Андрія обєдувало щось незриме, щось спільне було між цими звичайними робочими…Чи то спітнілі руки, чи то стукіт сердець, чи то просто щось, що неможливо пояснити… Зайшовши всередину він побачив стару годинку на височезній і захмуреній від часу стіні… До найблищого потяга залишалось півгодини… Щось затріпотіло в його серці, коли він побачив, на лаві під стніною знайоме обличчя та ці очі, що їх ні з чиїми більше неможливо зплутати… Це була та, дивовижної краси дівчина з його сну… Вона сиділа сумно, схиливши голову, ніби не помічала хлопця, що так уважно її вивчав… Він застиг в очікуванні чогось жахливого…Боявся рухнутися, боявся загубити це неймовірне почуття в своїй душі… Воно не зрівнялося б ні з яким співом птахи, ні з якою іншою душевною насолодою… Хвилини пробігали швидко, з космічною швидкістю добігало кінця його втрачене літо… І сум віяв з перону, і болем озивалися струни в його душі…Він не міг пояснити цих змішаних почуттів, не міг знайти причину… Сидів мовчки, шукаючи погляд «дивовижної» дівчини, що сиділа напроти, але коли ловив, то її гострий зір примушував битися серце невпинно і швидко, так, що мимоволі очі падали, і тікали від цього небаченого ще досі переживання…
Так само як листок, що піддається вітру, падає легко додолу, так само і Андрій – приречений підкоритися вимірам долі… Раптом, почувши гуркіт коліс, відчувши запах диму і темної смоли, серце Андрія завмерло… Він зрозумів – то його доля приїхала по нього, то страшний звір життя хоче забрати його і відвезти у даль, у незнану даль, у голу безвість… Побачивши голови метушливих людей, що юрмилися біля входу до великої, страшенної пащі… він невтомно почав шукати ті рідні, безмежної глибини очі, які так запали йому в душу… «Ось Вона, моя ніжна та дивовижної краси дівчина…» Вона заходить до звіревої пащі, мов не помічаючи, що ззаді вишукує її Андрій… Він і сам ступив у лютий, сталевий вагон, вийнявши «доленосний» квиток із карману… Так, то була його доля, сісти туди, саме на це місце, біля вікна, сісти напроти тієї самої «дивовижної» дівчини!
- Ви теж вирушаєте до Києва…? – ласкаво та привітно запиталася дівчина…
«Так, це була саме вона… Саме її голос мені до болю знайомий!» - подумав Андрій…
- Ви снилися мені цієї ночі…
- І справді? – з недовірою та посмішкою на лиці вона відповіла…
- Так… Ви гарно співаєте, напевне… Я…чув…
Вона зашарілась, її лице наче маком загорілося від такої дивної розмови… Вона бачила в його очах сум, і ніяк не якусь нещирість… Вона вірила йому, наче вірить дитина матері, наче батько вірить в свого сина, коли той йде на війну…
В розмові з нею пройшло мало не як дві години…Їхні вуста не втомлювалися говорити… Вони насолоджувалися розмовою, немов знаючи, що скоро все скінчиться…
Вечірнє сонце догорало на горизонті, за вікном пропливали тисячі кілометрів, тисячі несходжених ще ним доріг… Останній день літа догорав, запалюючи в серці тугу за втраченими роками… Скільки багато він ще не побачив…скільки багато він ще не чув…Він не зможе ніколи стати велетнем-деревом, що знає про все на світі… Бо не така його доля…
Коли закрились очі дівчини, втомленої та нестримно щасливої… Коли заснули люди в вагоні, потім в поїзді… Хтось, може, ще не спав, а дивився на зорі за вікном…
Гуркіт, стукіт коліс страшного звіра наростав, прискорювався…Потяг летів шаленою швидкістю, набираючи незримої сили космічне летіння… Міст… Міст «Вічність» - був попереду… недокінчений, незавершений міст у безвість…
Догорів останній день літа, втраченого і загубленого десь у минулому… Впала остання зірка до ніг Андрія… То була «Вона», дивовижної краси дівчина з його сну… Вони йдуть, тримаючись за руку, йдуть у безконечність небесного простору, прямуючи до раю… Там опинилися всі пасжири Страшного Звіра, що вирушив із станціїї «Початок» до кінцевої зупинки – «безконечність»…