знаєш, знову несила прокинутись й підняти з твоєї долоні щоку,
і побачити ранок, і кімнату нестерпно пусту,
знаєш, знову не хочу на гущі кавовій гадати де ти,
і не знаю, чому раптом так під п'ятим ребром заболить...
не зумію не зможу вкотре вирвати з серця чеку…
знову вранішнє місто, пробуджене зойком трамваїв дощить,
знаєш, я би просто могла зупинити цю мить,
як би раптом знайшла на бруківці – я б цілувала твої сліди,
я б по скронях твоїх стікала дощової цілунком сльози,
я б змогла всі гріхи, яких навіть нема відмолить.
знаєш, знову малюю тебе, розсікаючи небо навпІл,
так захмарно-далеко до тебе, але близько немислимо тінь,
знову б’ється метелик під серцем із диханням тіні твоєї у такт,
але, знаєш, боюся панічно того, що наступить антракт,
ми покинемо зал після першої дії спектаклю терпінь.