У полі вітер віє – козаки в землі лежать
/ подія 1918 року в с. КУКАВКА, Вінничина/
Квітуча та багата Українська земля,
Бог дав таку масляну землю,
На ній пшениця, жито колосяться,
Душу щастям зігрівають, співати заставляють.
Там вільні козаки, “трудолюбиві” і правдиві,
Святої української землі сини,
Злиденного і обігріють, хліб дадуть.
Дорогу вкажуть...
В них руки роботящі і голові тямущі,
Широка українська та душа.
Моральність, честь, порядність,
Та святість у крові, бо в Бога віра там була...
Весілля грали і так радісно, душевно там співали,
Раділи щастя буде вічно...
Але в холодному краю, спокою вже не мали,
Підбурили народ примарою одвіку.
Смуту в душу запустили,
Пішов розбрат, розбій, переворот,
Життя перевернулося на оборот,
До влади вдерся “чорт”...
Все закрутилося, так замело,
Із цепі зірвалося, заколотилося,
Безумством віддалося,
І в прірву кинуло народ...
Брат на брата, син на батька,
Мати кинула дитя,
Голод, смерть, розруха.
Темні сили вирвалися із небуття...
І пішов народ страждати,
Та за кого кров свою ту проливати?
За ту купку крикунів,
Маразматиків і дикунів.
Так порушилась гармонія життя,
І щасливе, тепле, світле майбуття.
Все у прірві крутиться, у вирі,
Стогін, плач і регіт страшної химери ...
Позбирались козаки, із отаманом,
Чесний говір про життя вели,
- Треба захиститися від “чуми”.
Їхнього не треба, а свого не віддамо!
Сотня є штиків із усіх дворів,
На світанку чути крики і гомін...
Вилетіли козаки назустріч ”чумі”,
В страшній битві зійшлися вони.
Плач та крик стоїть у рідній стороні,
- Що, ви хлопці, діти рідної землі,
Тут не поділили, голови скосили,
Сиротами сім’ї залишили...
Стоїть хрест у чистім полі,
Там де голови лежать,
Вітер виє, а пшениця колоситься,
До землі вона клониться.
Птах у висоті літає і,
На землю з сумом поглядає...
Там нащадки хліб збирають,
Золоте зерно в засіки засипають...
В тім зерні – краплинка,
Мудрості – матері Землі,
В тім зерні – краплинка -
Кров – її синів...