Не забула ні хати, ні теплого припічка досі,
Там бабуся не раз викладала із печі коржі,
І обпікши кропивою ніженьки білії босі,
Бродить згадка по полю, шукає ознак на межі.
Заросла бур’янами стежина до рідної хати,
До криниченьки тої, де фея відлуння жила.
Та не можна для духу залізні поставити ґрати,
Пам’ять – човен крізь Час. І торкаюсь легенько весла.
Покосились ворота, ніхто не латає вже стріху,
Лиш когось виглядає криничний сумний журавель,
Тільки серце моє у ребрі проробивши проріху,
Піднялося у вись: там немає ні меж, ані стель.