Надіє спасителько!
Надіє падлюко...
Віримо у тебе ми
й проклинаємо.
Твої, небожителько,
розбещені руки
до губ спраглих і німих
прикладаємо.
Благанням відлунимось
самі в собі тихо,
каяття безсилого
мить святкуючи,
бо ти вже проклюнулась
у серці орлихою -
проростаєш, крилами
все руйнуючи.
Твої риси вгадує
кожен по-своЄму:
один бачить ненькою,
другий - жінкою.
Та спалахом-зрадою
горимо, як є, ми.
Рвучись, душі тенькають,
плачуть інколи.
Дівчатам - подруженька,
жіночкам - гадалка.
Своїми порадами
все пишаєшся?
Доки вони здужають,
тобі їх не жалко.
А потім? Украдена
залишаєшся...
Надієчко, ти зберись,
піди від нас, просимо!
Повернуться дві куми:
Правда з Вірою.
Я ж їх зустрічав колись
хлопчиною босим.
Ми тоді були людьми,
а не звірами.
-----------------------------------------------------
Аби не виникали недоречні запитання, автор попереджує, що ані назва, ані сам твір жодним чином не стосуються жіночого імені Надія. Йдеться про те, що в народі озвучують, як "Дурень думкою багатіє...".