Нічних боюся вікон, як дзеркал,
Вони - до неможливості холодні,
Облич чужих півмісячний овал,
І очі… До нестерпності голодні.
Я їх торкнулась ненароком раз,
Ковзнула тінь моя по зимній кризі
Скла, що від світу відділяє нас,
І сумом штора шелестіла на карнизі.
Про те, що бубнявіє дивний сон,
В котрім лиш ніч одну іще прожити,
Не зруйнувати зведених колон,
Які тримають недосяжні миті.
Як вимолити в задзеркаллі час?
Як дотик літа молять пізні квіти?
Нештучні, певно, зацвітуть по нас,
На підвіконниках байдужих вікон.