Години три йдемо.Я впрів.
А він мовчить,мов онімів.
Я вже спіткаюсь між дерев,
А він стожильно йде вперед.
Одразу видно,що новий:
Похмурий і занадто злий.
Як тільки командир дозволив
Йому йти старшим у дозорі?
Пробув чи й тиждень у загоні,
На кухні десь,чи біля коней,
І раптом -- у дозор,ще й старшим...
Йдемо швидким,похідним маршем.
Він -- підозріло вже! -- мовчить!
(І підозріло ліс шумить!)
Чому б йому оце мовчати?!
Нема про що слівце сказати?!
Щось не гаразд у цім мовчанні:
Не звикли так ось партизани...
Той не герой,котрий без бою
Натурою хизує злою!
А він мовчить...!
Ой,командире,
Він доведе нас до... могили!
Він доведе нас,я вже бачу!
Вже ліпше,випадково наче,
І непомітно,ненароком,
Відстану я на кілька кроків
Та приготую автомат,
Щоб він не встиг..!
Не встигне,гад!
...Та ось -- привал.Він із кишені
Виймає флягу і до мене:
--- Чого похмурий,хлопче?
Йди,
Освіжимось,поп'єм води...