Ми шлях ступаємо по крові,
Де браття сильні із ножами
Прийшли зірвати ваші плани,
Прийшли змінити оцей світ.
Кипить у серці зла ненависть
О скільки будете гребти!
Ви гроші з нашої держави,
О скільки будете брехати,
Ви людям кожному й мені
Ніколи у житті нема покою
Я буду битися до крові,
Аж доки вкинуть у могилу
Всі руки зідрані і спини
В обличчях радості немає,
Ми будемо разом із братами
Боротись проти влади і насильства.
Гриміти знову кайданами
Широким світом і думками,
Ми знову вити і стогнати
На попелищі розірвати
Того що нам не підкорився.
І буде суд святий над вами
Заскреготіли злі зубами,
Маслак ви кинули гіркий,
Слиною капає химера
І люто зветься на розбій.
Дітей і матір приховавши
Під гнітом, карою, згинаючись
З землі ми встанемо на ноги.
Відповімо на ваш плювок
Ударом в серце і стисканням
Під тяжким словом наріканням
Ми будемо різати усіх.
Аж доки слина не стече,
Аж доки сміх і радість злине
З обманом крига простодушних,
Які довірились катам
І говорили нам у спину
Погрози вічні і докори
Тож буде вік сердець розбитих,
Рубців, ударів і годин,
Я відповім на всі погрози,
Які ви зберегли мені.
Нам всім дісталося потроху
Сумних трагедій і убивств,
Ми знову вилиті із сталі,
Тверде чоло і груди – каміні,
Додолу сиплються тяжкі
І хтось в собі все промовляє
О скільки горя на землі,
О скільки ненависті, сліз,
О скільки скараних і вбитих.
Земля тяжіє від кісток
Від крику і тяжких образ
Я виливаю на ті груди
Метал тріщать старі споруди,
Бездушний я до всіх байдужих,
Що в очі дивляться, сміються
З калік і бідних посіпак,
Де світ розтерзаних, забутих
Під тими плитами в землі,
Гниють кістки і тліє серце,
Невже забуте покоління
Сердець розбитих і кісток?
Усе схилилося, затліло
І павутиння на чолі,
Ми тут володарі, царі,
А під землею нам не чути,
Як кров зливається жива
І піт стікає все додолу,
І руки немічні тремтять,
То б'ють раби тяжкі каміння
Тягають золото катам,
Обличчя збиті їх до крові
Немає сили підіймати
Тяжкі ломи, тяжкі лопати
О тим, що в погляді забули,
Як відчувати радість в серці,
Коли тріщать старі коліна
Під гнівом змішаним терпінням
Я починаю повставати
Серед каміння сірих плит.
В обличчях тінь і вся зневага
Роки прожиті наші в ямі,
І відчуття потворних змін
Людського вічного терпіння,
Терпіння встати із колін,
Коли кричать і б'ють у спину
І завжди чути їхній біль,
Заради правди на планеті
Я повстаю серед людей
І говорю, що все не марно,
Не марно вірити, чекати,
Світанок змінює цю біль,
І кров'яні, страшні обличчя,
Що в пеклі бачили майбутнє
Забуте в серці загориться
І ми відчуємо колись,
Людське прохання і надію,
Яку несли ми на руках
І вибивалися із цілі,
Коли ми чули знову стогін
Ми не дивились на обличчя,
Горіли ми в холоднім жарі
І кров точили із голів,
Коли трусилися в ознобі діти
Ми ніж зігріли у пітьмі,
Де тіло падало на землю,
Малечі, згорблені кістки,
З'їдали сморід і образи,
І знову падали на землю
Не відчуваючи сердець.