Грому небесного мало хто нині боїться,
Люди не вірять в здобутки своїх мозолів.
Совість лежить десь у темнім кутку на полиці,
Стогне від болю нанесених вичурних слів.
Силою, впертістю слабших за себе тіснити,
Скалити зуби до меньших за себе братів.
Навіть Господь не у змозі всіх нас боронити,
Люди подібні до зграї голодних вовків...
Де те добро, що серцями повинні творити?
Жевріла іскра надії десь там, вдалині...
Вітер з похмурим дощем намагались згасити -
Тільки втекла від усіх на гнідому коні...
Скаче вона навмання, бо не знає дороги,
Стука в серця, може двері одчинить хтось їй?
Просить, щоб вірили щиро, відверто у Бога,
Та не губили в щасливе майбутнє Надій...
Люди, отямтеся, й вчасно усі схаменіться...
В наших криницях запльована нами вода!
І перед Господом з ближнім своїм помиріться,
Щоб не запізно... Щоб нас оминула біда...