Растёт
всегда одиноко
где не посей – там и взойдёт,
нелюдимкой -
под заборами и мусорниками
моей отчуждённой отчизны:
корнями – как дерево, глубоко в землю,
руками, как девочка, высоко вверх
унылая одиночка буковатая
синий_аж_зелёный чулок:
«только без рук, пожалуйста»
Крапива большая,
девка перепуганная,
сто иголочек трепещущих
во все стороны выставила –
такую не возьмёшь голыми руками,
не обнимешь,
в пальцах занозы жалких жалоб детских:
как же мне не плакать?
Крапива двудомная,
где ты сейчас, с кем ты теперь на самом деле?
Два дома_ два терема в твоём сердце,
две чёрточки параллельные на твоих ладонях –
стоишь обескуражена, осматриваешься…
Первый дом с лощиной позади хаты,
где корнями в камни вплетена,
как маковка в косы…
Другой дом _ во сне одном виденный, далёкий
аистовый ирий солнечный –
а в тебе и крыльев то нет…
Сестричка моя взъерошенная,
жегучка златоглазая,
расскажу тебе сказку девчоночью
о лебедях зачарованных –
одиннадцати братьях горемычных
и об Эльзе, как я, бессловесной,
что любовью и крапивой –
(ведь любовь – и слов не надо),
что зелёно-красной кровью
и жалящими иголками в пальцах
их_своих от беды спасала…
А младшенький – не успела! – крылышком
взмахнул – и в ирий подался…
(перевод с украинского)
кропива дводомна
Ганна Осадко
Росте
завжди самотою
де не посій – там і вродиться,
нелюдимкою саме тою –
попід парканами й смітниками
моєї відчуженої вітчизни:
корінням – як дерево, глибоко в землю,
руками – як дівчинка, високо вгору
смутна одиначка вовкувата,
синя_аж_зелена панчоха:
«тільки без рук, будь ласка».
Жалива велика,
дівка схарапуджена,
сто голочок наляканих
навсібіч виставила –
таку не візьмеш голіруч, не обнімеш,
у пальцях скалочки
жалких жалощів дитинних:
як же мені не плакати?
Кропива дводомна,
де ти зараз, з ким ти зараз насправді?
Два доми_два тереми в твоєму серці,
дві риски паралельні на твоїх долоньках –
Стоїш збентежена, роззираєшся...
Перший дім_що у нім – виярок позад хати,
де корінням в каміння вплетена,
наче маківка в коси...
Другий дім_в сні однім – бачений, та далекий,
вирій лелечий сонячний –
а в тебе і крил немає...
Сестро моя наїжачена,
джигуха золотоока,
розкажу тобі казку дівчачу
про лебедів зачарованих –
одинадцять братів сердешних,
і про Ельзу, як я, маломовну,
що любов'ю і кропивою –
(бо кохання – і слів не треба)
що зелено-червоною кров'ю
і жалкими голками у пучках
їх_своїх від біди рятувала...
А найменший – не встигла! – крилечком
помахав – та у вирій подався...
© Copyright: Ганна Осадко, 2011
http://www.stihi.ru/2011/03/28/8414