Небо пронизують довгі, церковні хрести.
Місто ридає нестримним дощем. Важко йти.
З ринви під ноги тече дощовая вода.
Мокрі сліди у душі, на стовпах й проводах.
Йдеш навмання, поряд з тінями, що на стіні.
Хмари, неначе латки нові на полотні.
У лабіринті кварталів, кривих вуличок,
Вікна тебе роздивляються без балачок.
Мури старезні, покривлені часом і злом,
Збоку провулків, закручених диким вузлом.
Дзвонять трамваї, для себе звільняючи путь.
Автомобілі спішать і потужно ревуть.
Вуха уловлюють стогін, кряхтіння доріг,
Що зберігають на пам'ять сліди твоїх ніг.
Пильно вдивляєшся ти у обличчя чужі.
Марно. Усі перехожі, немов міражі.
Враз підсвідомо вихоплюєш з натовпу ту,
Хто розриває на двоє свою самоту.
Тихо на площі стоїть із букетом жоржин.
Жовто-оранжевий колір пала, як бурштин.
Очі її заглядають мрійливо у вись,
Наче вмовляє і просить когось - озовись!
Ти зупиняєшся, погляд твій не відвести,
І розумієш нарешті: вона - це є ти!
Для ілюстрації вірша використано картину художника Леоніда Афремова