Заплющила очі,
Ще наче жива,
Але вже не диха…
Холодна рука…
Душею вона,
Померла ще вчора,
В той час, як дізналась, що інша у нього…
Хоча, і її він ніколи не був,
Але був єдиним, хто серце здобув…
Він нічого напевне й не знав…
І слів із вуст її не чекав…
Померла ще вчора…
А тіло жило…
Хоча і не довго…
Сьогодні лягло…
Всі друзі й рідні ,
Не знали ЧОМУ…
ЧОМУ!? Вони втратили «Живеньку Росу»
Не знали, чому пішла із життя…
Ще вчора сміялась…
А сьогодні сльоза,
З матусі очей …
Наче часу нема…
Подружки плакали, не знаходили втіхи…
Ніхто й не знав, що була вже каліка…
Душа її…давно доживала,
Кожну хвилину, ледь-ледь діставала…
Звичайно, це все можна вже не писати…
«Живенька Роса»….слів нема, щоб сказати…
На справжнє ім’я її покладено VETO…
Життя вже пішло…
А він так і не взнав,
Що «Роса» та, завжди його лиш кохала…
Тепер…це кохання в могилу упало…
Але…
(Щоб всі знали) воно не розбилось,
Навіки воно, в її серці лишилось…
Проходив час й у моєму житті….
Цікавились хлопця ім’ям усі ті, хто історію цю повідав тобі…
Насправді, ім’я його вже не важливо,
За НЕЮ поліг і він у могилу…
Дізнавшись, що померла вона…
Злетів він над містом, з квартири вікна…