Монолог Л.П., заскоченого
раптовою зупинкою любого «Ніссана»
посеред автобану листопадовим надвечір’ям
Якщо вже, любий, так тобі неспішно –
Ми можемо тут трохи відпочити.
Геть несподівані твої незвичні схлипи –
Лишень загорювалось чом невтішно?
Здавалося – жилось тобі розкішно.
Моглось дорогою нам все обгомоніти…
Можливо варто нині поспішити…
Чекають нас. Й зупинка незатишна.
Здивовані твоїм мовчанням зорі.
Сріблиться місяць човником легким.
Духмяним соком достигає ніч.
Складає вітер крила неозорі.
Спадає жмуток сну пташам тремтким
Під гулом автобану зусибіч…