Він носить в кишенях, мабуть, із три пачки «прими»,
І сердится часто, і постійно невчасно лягає спати,
Я свій «apple» палю і зазвичай збиваюсь з ритму і рими,
Буває сама накладаю на серця правий шлуночок лати.
Він любить осінь і каву, ненавидить всякі гламури,
Уміє писати вірші і свАриться за недолугість,
Я нОчами мучу мозілу і ноута чорного клавіатуру,
І щось там пишу про ляльку і дощ, коли із сльозами туго.
Пігулки ковтаю, - персен, анальгетики і часом снодійне,
А він мені робить ін’єкції віршами (незмінно довенно–крапельно)
Від частих візитів коліжанки Депресії Ностальгіївни,
Щоночі у снах літаю у місто, яке так далеко від мене на мапі.
Він спить на лівому боці. Під простИрадлом я, на теплій долоні,
І мОлюся наніч до Всесвіту, що несе нас пелюсткою лотоса,
Своя горобина є в нього, а ще, - є Закон, який в ньому самому,
Отак і живем… У часі і просторі… а скільки ще так?
Спитати б у Хроноса…