леді.
цього вечора знов бездоганна -
у білизні
в відблиску
екрана:
своєрідна осанна
клавіатурних сонетів,
така ж їм шана,
як застиглим спагетті.
знов "письма",
терпкі, мов кориця,
хтось новий захопився,
підкорився,
хтось - онлайновий лицар.
зустрілися б ми
у метро?
не поглянув би.
затиснутий між людьми,
онде тулишся,
турбуєшся,
щоб вийти живим.
навіть тут -
помічаєш різницю?
ти стоїш
(ні, висиш),
ледве дихаєш.
я ж розсілася,
мов королева,
очі - з книгою,
темний одяг - мій камуфляж,
чорна сумка -
на зразок бруствера...
гірше фашиста.
ти вийдеш,
я ж далі посунусь,
совість чиста:
моя станція завжди кінцева.
може, краще до офісу?
там кондішн,
сейшн,
велелюдно,
комусь нудно
без Sony Playstation.
я пограю у боса,
це - мода,
типу дрес-коду,
словом, дуже приємно,
мов між кактусів офісних
боса.
або стану кур'єром,
гондольєром
шалених вулиць.
тобі, правда, байдуже:
все одно не збудеться.
а в мережі простіше.
слова-ребуси,
різні ракурси,
монохром, сепія -
чи це я?
ні ж бо.
я - гірше,
я - це зціджені вірші,
стопчені,
вимучені.
мені ж більшість інших -
як подертий баян,
я ж - д'Артаньян.
хочеш бути музою?