Міфи доріг як мітки на тілі голосу,
В руки весни, в безодню літа закутого.
Я відчуваю, як світло котиться колесом,
В міфи моїх доріг врізається скутером.
Десять разів чому, і на одинадцятий
Я вирізаю журавлика із вечірнього „може”...
Фарби і ритми – це все, про що можна дізнатися,
Вийшовши в світ дитиною Курамоши.
Міфи доріг утомленому Ахіллесові
Ввижаються черепахами, повзуть все далі і далі.
І ось у картини звуки врізаються лезами,
Перетворюючи полотна на клавіші і скрижалі...
Здається, все було марно. Усе було випадково.
І тільки чутно, як світла, але безнадійна осінь,
Ще зовсім мала, в утробі літа захована,
Тихенько співає арію Каварадоссі.