Наразі дощить. У зустрічне метро забігла,
До сильної статі поглядом прикипіла.
Дивлюся собі, у дальнім кутку застигла.
Тут навіть у янгола торбами знімуть крила.
Може, у них серця з оксамиту зшиті?
Може, вони нові генії, золоті руки?
Обличчя неголені, зранку такі немиті,
На голові не волосся – ніби брудні перуки.
Та я ж жінка, Господи! Та я ж таки хочу
Доторкнутися ніжно, трохи підтримати сили.
А тут потрібні уже неабиякі ночви,
Галони води, Еверести, Говерли мила!
Костюм і краватка – то стала невчасна розкіш?
Шукаю навколо показних, хоч трохи путніх…
Ох, Земле, для чого ж ти їх таких народила,
Може, на добриво для далеких майбутніх?