Кохання – не польоти, це падіння,
Тривоги це і вирви забуття.
О серденько, ну чом твоє веління
Мене ні разу не привело до пуття?
Чи це життя таке, чи, може, сама доля
Сказала: «Серце – то твоя тюрма»?
Та ж ні, то, кажуть, її воля:
Не стане людей зводити дарма.
Мабуть, серденько його іншій десь судилось
Хіба ж не робить доля помилок?
Та досить вже! Нещастям я упилась,
Та досить вже… Наслухалась казок.
Не так то є любов, як величають,
Бо то нестерпно коли любиш і ти сам.
«Любов чого та варто?» - якось запитають,
Я відповім: «Ціни я їй не дам…»
Кохання не польоти, це падіння,
Тривоги це і вирви забуття,
Кохання – то божественне склепіння,
Ні Бог його не зрушить, ні життя…