Ви кажете, що ми скажені,
Що ми жорстокі і брудні.
І йдете мимо – руки у кишені.
Вам не відомо як минають наші дні.
А ми звертаємо до Вас благальні очі,
І лише тихо, тихо скавучим.
Коли ж приходить сила ночі,
Ховаємось у темряві й мовчим.
Ми Ваші, Ви ж нас приручили,
А потім викинули в цей жорстокий час.
Відмовились, і навіть не навчили
Як вижити…Вам геть плювать на нас.
А ми ж живі і наше серце б’ється…
Ми також відчуваєм біль і страх.
А Вам розумним всеодно здається,
Що ми лиш непотрібний придорожній прах.
І Ваші діти дивляться на нас і розуміють
Наскільки світ цей непотрібний і брудний.
Та пожаліти все ж нас не зуміють,
Бо деградує рід людський.
Багато в Вас ніколи ми не просим.
Лише кусочок хліба й чуть тепла.
Та Вам чомусь лиш ненависть приносим…
Проте ми не тримаєм на Вас зла.
Ми Богу молимось за Вас й благаєм,
Щоб Він пробачив, так як пробачаєм ми.
Ми віримо у Вас, а також знаєм,
Що в світі є ще капля доброти…