То наша кров гуде на автострадах,
то ми розгойдуємо потяги метро,
це нам газованим шипучим водоспадом
життя дере горлянки, мов сітро.
Це наш щоденний крок стира бруківку,
це нас суворий час стирає в прах.
Той прах на храмах визолочує маківки
і перехожим в’ється у ногах.
То наше місто дибиться коралом,
де ми під хвилями цілуємось в уста.
То наші повіки тріпочуть під забралом,
ми - хрестоносці власного хреста.
Наш день триває з березня по грудень,
щопівночі новий святкуєм рік.
Ми - причаровані життям звичайні люди,
і вічний день, але скінченний вік.
Коли ж на попіл дня паде завіса,
неначе бульбашки, згубивши якорі,
ми зірвемось з камінних мурів міста,
аби од щастя луснути вгорі.