На фотографии - автор на территории Киево - Печерской Лавры.
Май 1996 года.
СТОРІНКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
* * *
В житті усе, як в геометрії, -
Перпендикуляри і кути.
Рівноважливі в цій симетрії,
Як він, і я, і ти, і ми.
Якщо фанфари і медалі
Засліплять шлях, яким іти,
Не забувай діагоналі,
Що слави з”єднують кути.
Я МАЮ СЛОВО - ВІЧНЕ ДИВО
Я маю слово — вічне диво,
Що світ уміщує в собі.
Воно зорею освітило
Те, що лиш жевріло в мені.
Воно відкрило навстіж душу
Усім красотам і вітрам,
І лиш йому завдячить мушу
За те, що маю і віддам.
І лиш його благословляти
За дивосвіт у далині
І за богатство віддавати,
о поселилося в мені.
Тим диво-словом є “ДОРОГА”,
Що йде в непізнані світи...
Одвічна радість і тривога
В синонімічнім слові “ЙТИ”.
ЗИМО МОЯ
Зимо моя,чародійко
З голубим зашалком,
В тебе я ще із дитинства
Закохалась шалко.
Ти мене приворожила
Синіми очима,
Ти, мов дівчинка тендітна,
З білими косима.
Оповий мене в ті коси,
Забери з собою
У неспокій, що лишає
Вічно молодою.
Щоб із вітром в заметілях
Пошуків прожити,
А, розтанувши, розквітнуть
Березневим цвітом.
Л Ю Б О В
Хто з вас повірив, що любов
У нашім віці не існує?
Невже застигла в жилах кров
Чи серце сліпне і не чує?
Чи може, юний друже мій,
Не знаєш, що то означає,
Якого кольору в житті,
Яка на смак вона буває?
Неначе терен в листопаді,
Буває іноді терпка,
Солодкою, як мед , буває,
Бува солона і гірка.
Вона багряний колір має,
Коли солдат в бою упав,
Він нею землю напуває -
Ту, за яку життя віддав.
Зійдуть на тому місці квіти,
Такі ж багряні, як та кров,
Щоб завжди посміхались діти,
Щоб вічною була любов:
Любов до рідної країни,
Любов до праці, до життя,
Любов до матері й дитини.
Яка крокує в майбуття.
Все, чим живе жива людина, -
Усе народжує любов:
З любові родиться дитина,
І з покоління в покоління
Все те ж повторюється знов.
Так хто сказав, що застаріло
Оце прекрасне почуття?!
Воно - одвічне, доки в жилах
Тектиме кров, а не вода !
ЩАСЛИВА Я, ЩО ЛЮБИШ ТИ ЇЇ
Щаслива я, що любиш ти її.
І я тому не заздрю, а радію,
Бо дар любові із глибин душі
Підняв красу і воскресив надію.
Ніяким ревнощам в мені не прорости.
Нема мені суперниць в цілім світі,
Бо ти - це я, а я — це друге ти,
Як два сузір”я на одній орбіті.
Твої удачі, радощі й сім”я
Для мене недоторкані й святії,
Та залишусь в тобі навіки я
В такій земній і незбагненній мрії...
Я залишусь у злеті почуттів,
І розіллюсь в твоїй гарячій крові,
Щоб все задумане здійснити ти зумів
На паперті вселюдської любові.
Ш К О Д A
Шкодa , що ти не знав мене раніше
У розпалі мого хмільного літа,
Коли палала кров несамовито
І дерево життя було ніжніше;
Тоді, як попереду ескадрону
Летів мій кінь в безодню непокори,
Коли дзвеніли музикою шпори
На вітрі вранішнього передзвону.
Я нині входжу в золотаву осінь
П”янким напоєм стиглого дозріння,
Дзвенить чаклунська чара оп”яніння...
Давай в щедротах осені попросим,
Піднявши чару під небесну просинь,
Налить напою вічного горіння.
П О Д А Р У Й
Подаруй мені ніч , яснозоряну, в місячнім сяйві,
В снігових діамантах, мережені мріями сни,
В снігових простирадлах, в гарячім, нестерпнім чеканні
На дзвінкому морозі цілунки жагучі, п”янкі.
Подаруй мені день, запромінений, сонячно-ясний,
Відблиск сонця в очах і обійми міцних, ніжних рук...
Цей шматочок життя в моїй долі ніколи не згасне,
Я його, ніби скарб, пронесу через безліч розлук.
В ТЕБЕ ОЧІ З ТУМАНУ ...
В тебе очі з туману,
Що між горами тліє,
Твої брови, як гляну,
Нижуть серце, мов стріли.
Твої руки - кайдани,
Що нелегко носити.
Твоє слово — вогняне,
Може душу спалити,
Усі думи обплутать,
Що не знаєш, що й чиниш.
Твої губи - отрута, -
Доторкнешся - й загинеш.
Я ту вип”ю отруту,
Начіплю ті кайдани,
Без жалю і без смутку
В тім тумані розтану.
ВСЕ ЖИТТЯ ІЗ ІКСІВ ТА ІГРЕКІВ
Все життя із іксів та ігреків,
Знаків оклику й запитань,
Із людських і природніх вибриків,
Із стихій і конкретних завдань.
Коло світу без впину котиться.
Вік шаленно прискорює біг.
То зіллються, то знову розходяться
Різноколірні спектри доріг.
Я не можу спокійно заснути,
Бо у сонячні кольори днів
Є й такі, що вкрапляють отрути
Непомітністю напівтонів.
Все життя - це суцільна формула.
В нас вона і всі разом ми в ній.
Радо приймем її з невідомими,-
В чистоті б тільки й правді своїй.
* * *
Коли у розпачі тривога
Поставить прірву на межі,
Тоді зветаємось до Бога:
«Врятуй, прости, допоможи...»
В тенетах пристрастей й наживи,
Осліплі в славі, мов кроти, -
До Тебе, з темряви, ледь живі,
Взиваєм: «Отче, захисти!»
О мати рідная Природо,
Простти нам глум і забуття,
Дай змити бруд з людського роду,
Щоб чистими йти в храм буття.
З тернистих хащ заблудлі діти
В свій дім вертаються завжди.
Ти вийди, Отче, нас зустріти,-
Дітей Додому проведи.
Я ТЛІННЯ ЗНЕВАЖАЮ
Життя, немов метеорит,
Мов полум’я іскристе, ясне.
Чим швидше до землі летить,
Скоріш тоді в польоті згасне.
Летіть без страху, без жалю,
Як іскра жити я бажаю,
Хоч так й не довго прогорю,-
Все ж тління - зневажаю.
* * *
Навколо Сонця обертається Земля.
І разом з нею обертаюсь я.
Коли вертатиметься вона з того світу,
Чи лишиться в ній часточка моя ?
КИЇВСЬКІ ТОПОЛІ
Ой, стрункі й високі
Київські тополі....
Міряю я кроки
В сумніві і болі.
Біль, що в серце вкрався,
Хоче розпитати:
Нащо розум здався,
Який дала мати?
Чи на те, щоб пити
Тільки насолоду,
В затишку сидіти.
Цінувати вроду?
Ні. В гіркій й солоній
Воді серце вмию.
Родяться у болі
Правда і надія.
Ой, стрункі й високі
Київські тополі...
Міряю я кроки
В сумніві і болі.
БАТЬКІВСЬКА МОЛОДІСТЬ
Від дідів, від батьків і до правнуків
Нескінчені шляхи бойові...
Ти горіти, боротись і прагнути
Научи мене, батьку, навчи.
Де сьогодні ти, батьківська молодість?...
Може, бродиш в хурделицю злу?
Чи, можливо, живеш заспокоївшись
У затишнім квітучим садку?
Може, бродиш по горах засніжених
У серцях своїх впертих синів?
Чи батьківське кохання розніжених,
Не угледівши, зростить людців?
Зрозуміла свята твоя стомленність...
Все ж виходь на дороги круті,
Щоби стійкості вчить, принциповості,
Щоб путівкою бути в житті.
Від дідів, від батьків і до правнуків
Нескінчені шляхи бойові.
Ти горіти, боротись і прагнути
Научи мене, батьку, навчи!
ЛЮДИНІ НЕВРОДЛИВІЙ
Земля на вид, мов жінка сива,
Обличчя зморшками усе.
Та є невимовлена сила
У тому, що на ній цвіте.
Отак й людина невродлива –
Бува, й не відає про те,
Що невичерпний витвір дива
В життя душа її несе.
Серця і квіти б не цвіли,
Напевне сонце б не світило,
Планета навіть обідніла,
Коли б тебе, така людино,
Не стало раптом на землі.
СЛІДИ ЛЮДСЬКІ
Пісками, тундрами пройшов, -
Сади й міста лишив,
Боровся, вистояв, знайшов –
То означає: жив!
Чи за верстатом день стояв,
Ах, проза – план давав; -
В боях на Кубі не бував,
А їй допомогав.
Якщо ти – мати, й дітвора
Тебе обсіла вкруг,
І вдома скромно, без «ура»
Не покладаєш рук,
Ти не хвилюйсь. Твої сини –
То не пусті плоди.
І гідно понесуть вони
В життя твої сліди.
Аж ось один гірський потік
Рікою раптом став,
То на століття, не на рік,
Ім’я закарбував.
А може, слід твій – талий сніг,
Що враз з землі іщез?
Не вір...Його невпинний біг –
То хліб і струм на ГЕС.
Горів. Будив людську любов,
Не спав у пору жнив,
І на сівбу весною йшов, -
То означає: жив!
НА КІНОЕКРАНІ
Тиша смертельна у залі,
Немов джерело глибоке,
У зливі думок на екрані
Б’ється серце епохи.
Неспокій, відчай, тривога,
Кохання, радість чи щастя,
Душевна сила й знемога,
Космічні зоряні траси,
Доріг бойових звитяги,
І незагоєні рани,
Пам’ять людська і зневага, -
Підвладні кіноекрану.
Якщо ти хоть чимось причетний
До святості кіностворіння,
Мовчки пройдеш повз бесчестя, -
Тобі не простить покоління.
Не розмінюй себе на дрібниці,
У всесвіту ти на варті.
Великий лиш спалах зірниці
Життя твого й розуму вартий.
Тиша смертельна у залі,
Немов джерело глибоке,
У зливі думок на екрані
Б’ється серце епохи.
* * *
Краю мій, ти для мене – молитва,
Все святе в тобі – радщі й біль.
Не лишу тобі болю ні крихти,
Буду його збирать звідусіль.
По краплині, мов росу, збиратиму. –
Най життя в ньому згасне, мов мить.
І спокійно помру, коли знатиму,
Краю мій, що тобі не болить.
ЯКБИ, КОБЗАРЮ, ТИ ОЖИВ...
Якби, Кобзарю, ти ожив
І міг поглянути навколо,
Ти б нас мабуть не полюбив,
Не полюбив би нас ніколи.
Вже зникла назва Кос – Арал.
Вона давно з піском зрівнялась.
Де зводивсь моря грізний вал,
Солоне озерце зосталось.
Ти пам’ятаєш Чигирин?
Там атомну вже не будують.
Проте, хто має владу й чин,
Здебільшо майже нас не чують.
Тому через Південний Буг
Ладні пустить гарячі води.
Чи мало вчинено наруг?...
Ще мало знищено природи?!...
Ми штучні маємо моря.
Вони цвітуть.Хворіють діти,
Чи ще світитиме зоря?...
Чи маєм в небуття злетіти?
Прийди, Кобзарю наш, прийди,
Кинь нам малюнки Кос – Аралу,
Самих від себе захисти,
Бо надто ми розумні стали.
Малюнки і слова твої
Нас кличуть всіх опам’ятатись, -
Живемо ж на одній землі, -
Нам в самогубстві не сховатись.
МОЄМУ КИЄВУ
Ще ніколи в житті так не скучила
По тобі, моє рідне місто,
Що тополь і каштанів кучері
Болем в серце ввійшли, мов навмисно.
Як навколо все пахне Києвом,
Коли вечір стуляє повіки!..
Вкрався сумнів у серце, - чи виїду,
Чи в тобі залишусь навіки?...
Мабуть, винні тому будівельники, -
Укатали магнітом дороги,
Що душею до тебе накренена,
Що до тебе спішать мої ноги.
Україно моя, я б погодилась
Розставатись з тобою, та знову,
Щоб шляхи у тобі мої сходились,
Мелодійну впиваючи мову.
Ще ніколи в житті так не скучила
По тобі, моє рідне місто,
Що тополь і каштанів кучері
Болем в серце ввійшли, мов навмисно.
К Л А В Д І Є В Е
Веселі крики електрички
Вплітаєш в тишу гомінку.
Переплились стежки, мов стрічки,
В весняно – листянім вінку.
Медовий запашний напій
Повітря й лісу покривало,
Величний дзвін й неспокій твій
Мене навік причарували.
Я вся в цій казці чарівній.
І ти, мій Києве, не сердся, -
Що у п’янкій красі оцій
Я залишила частку серця.
НАВЧАЛЬНИЙ БІЙ
Навколо ліс, луг поруч і Десна...
Такої тиші я не чула зроду.
Уся земна навколишня краса
Купає у цій тиші свою вроду.
І раптом серед ночі чую гул
Далекого повітряного бою.
Хто бачив справжній бій або хоч чув –
Навічно носить в пам’яті з собою.
Згадала я – мені розповіли –
Що іноді тут чуть бої навчальні,
Щоби спокійно спати ми могли
Під мирним небом тихими ночами.
Але в цю ніч забрав весь спокій мій,
Відкривши рани в болісному леті,
Оцей повітряний навчальний бій,
Як пам’ять про неспокій на планеті.
ВИКЛИК КИДАЮ ВІЙНІ
З’явилася на світ моя сестричка
У сорок сьомім, в мирну голубінь.
Вродлива та струнка,немов смерічка,
Проте й на ній війна лишила тінь.
Здоров’я, що їй несли батько й мати,
Порозгубили в згарищах війни, -
Як батько по Європі йшов солдатом,
А матір у гестапо повели...
І той, хто в сорок першім – сорок п’ятім
Не народився в ті жахливі дні,
Не зможе нареченим її стати, -
Не підуть в зав’язь квіти весняні...
В щоденному житті іще доволі
Нам роки ті одділлються страшні.
Скажіть мені, кого винити? Долю? –
Свій гнівний виклик кидаю війні!
БАТЬКОВІ ДОРОГИ
Так багато на світі на світі доріг...
В кожній долі - свої космодроми.
Якщо молодість в серці зберіг,
Йди сміливо вперед без утоми.
Мені батько дороги лишив –
В Комсомольську, що йде вздовж Амуру,
Ярославську, де голодно жив
В пору слану, ясну і похмуру.
У війну під ворожим вогнем
Відновляв він мости й залізниці,
По яким світло – сонячним днем
Перемога прийшла яснолиця.
Він прожив з чемоданом життя, -
Не зберіг ні багатства, ні грошей.
Знав: нетлінними ввійдуть в буття
Лиш дороги та справи хороші.
Я дорогами тими іду
Крізь життя теж з одним чемоданом.
Може свій космодром віднайду
На шляхах, що батьками нам дані...
В’язневі Освенциму
Миколі Онисимовичу Масляєву
Ж И В У
Я вийшов з тих місць,
Звідки приходять
Лише мертві у безсмертя.
Я пережив страхіття війни,
І вижив, тому що завжди вірив і повторював:
«Житиме моя Батьківщина і я житиму!»
Фашисти знущалися наді мною,
Морили голодом,
Принижували мою людську гідність.
Я носив замість імені номер,
Проте я не припиняв повторювати:
«Житиме моя Батьківщина і я житиму!»
Сьогодні я щасливий
Бачити світле небо над моєю Вітчизною,
Дихати свіжістю її полів,
Любити жінку, ніжнішу за весняний ранок,
Милуватися її золотавим волоссям...
Я живу, тому що завжди вірив у безсмерття моєї Батьківщини.
Я певен: життя і свобода моєї Вітчизни вічні,
Як небо і сонце, вода і повітря,
Як невгасиме кохання жінки,
Як нескоренність мого народу,
Як саме життя на землі.
Я живу, тому що люблю мою Батьківщину.
( Авторизований переклад з іспанської )
Музика Ігоря Поляруша
ОЙ, РОСЛА БЕРІЗОНЬКА
( пісня )
Ой, росла берізонька над ставочком з ясенем...
Жити сподівалася довгії літа.
Над щасливим затишком круки розгулялися, -
Що було затоплено, пам’яттю зліта.
Штучне море схлипує, небо вкрилось хмарами,
Рани розболілися, прах сплива з могил.
Хто згубив земну красу, налетів примарою,
Та бодай ніколи не розправив крил.
Серед степу голого знову збудувалися.
Садівничий виростив груші на вербі.
Та нема ставочку, де ми вдвох кохалися.
І Дніпро далекий плаче у журбі.
На сільскій околиці викопаєм копанку,
І берізку з ясенем виростимо знов.
Всю свою зажуроньку в тій воді утопимо.
На новому березі зацвіте любов.
З И М О М О Я
Зимо моя, чародійко
З голубим зашалком,
В тебе я ще із дитинства
Закохалась шалко.
Ти мене приворожила
Синіми очима,
Ти, -мов дівчинка тендітна,
З білими косима.
Оповий мене в ті коси,
Забери з собою
У неспокій, що лишає
Вічно молодою.
Щоб із вітром в заметілях
Пошуків прожити,
А, розтанувши, розквітнуть
Березневим цвітом.
МІСЯЦЬ БЕРЕЗЕНЬ
Місяць березень сватів
До зими послав.
Лютий з гніву побілів, -
Доньку не віддав.
Тільки в березень зима
Закохалась – жах,
З хати батька утекла,
Поборовши страх.
На весілля всіх звірів
Березень скликав.
Під пташиний ніжний спів
Милу обіймав.
Від обіймів тих хмільних
Розтає зима,
Соромливо з пліч струнких
Плаття опада.
А коханий із струмків,
Сонячних дзеркал
Нареченій вбрання сплів,
Весною назвав.
Господинею весна
Вийшла на поріг.
Ясним поглядом вона
Розтопила сніг,
Хмелем сповнила серця,
Зчарувала всіх.
Їй, вагітній, долиця
Життєдайний сміх.
Материнським молоком
Поїть землю всю,
Щоб довіку все цвіло
І несло красу...
РОЗКРИЮ Я НАСТІЖ ВІКНА
Розкрию я настіж вікна,
Відкрию назустріч двері:
«Заходь в гості, любий вітре,
Заходь до моєї оселі!»
Візьмемо вдома гітару
І підем блукати до моря,
Вийде там місяць з-за хмари,
Вийде й заблудиться в зорях.
Схилився над морем явір,
Берези тихи шепочуть.
Осокір завмер над яром
І дуб послухати хоче...
Застигли на чатах тополі,
Цей берег – Черкащини диво!
Село Сагунівка над морем,
Яке ж ти зелене красиве!
Заходь же за мною, вітре,
Візьмемо вдома гітару.
Співатимуть з нами віти
І місяць вийде з-за хмари...
НАПРИВЕСНІ
Хто не співав пісень весні!
Про яблуневий сад в цвіту,
Про квітів запашну красу.
Та інше любе в ній мені.
Люблю капелі передзвін,
Тих сліз, в яких мати – зима
Красуню – весну принесла,
Її дівочий сміх і спів.
Люблю струмочки говіркі,
Коли в них промінь виграва,
А у проталинах трава
В ніжнозеленому вбранні...
І бачиш, як саме життя
Народжується на землі.
Л І Т О
Весінні відцвіли сади,
Як юні відцвітають роки.
Та незабаром п’янкі соки
Наповнять літнії плоди.
І все, що тільки є живе,
Із цвіту зав’яззю візьметься,
Хмільною зрілістю наллється
Літо пахуче, золоте.
Травневі квіти відцвітуть
Дзвінкоголосою весною,
Та повні сили молодої
На зміну літні дні прийдуть,
Мов матері, у нову путь,
Які несуть життя з собою.
У ЛІТНЮ НІЧ, У ПЕРЕДРАННІ
У літню ніч, у передранні,
Коли примеркають зорі,
Йде місяць назустріч світанню
У ранок дзвінкий і прозорий;
Коли вся природа, мов диво,
В нестерпнім жагучім чеканні
Завмерла, мов двоє щасливих,
В чарівну ніч в передранні –
Тихо дерева плачуть
У занімілім мовчанні.
Немов би то сльози юначі
Освідчення в першім коханні.
Скажіть мені, яснії зорі,
Скажіть, чом дерева плачуть?
Чом ранки дзвінкі і прозорі,
А місячні ночі – гарячі?...
О С І Н Ь
Надворі осінь. І в моє життя
Вже незабаром прийде осінь.
Його прозоро-синя просинь
Цвіт юності візьме без вороття.
Та найщиріша все ж таки вона:
У кольоровім розмаїтті
Налиті сонцем, соковиті
Плоди смачні, пахучі принесла.
Пошли, природо, люба, і мені
В мої осінньо-пізні роки,
Як тим плодам цілющі соки.
Щоб ними напувать серця людські,
Щоб сили в них буяли молоді,
Бурхливі, чисті та глибокі.
* * *
О доле, чом не скульптор я,
Скажи, чому я не художник,
Щоб всю красу і біль життя
На власні нерви перемножить?!
...ПОЕТОМ СТАТИ
«Що для того треба,
Щоб поетом стати?»-
Зважився хлопчина
Батька запитати.
«Треба мати, сину,
Серце чародійне,
Щоб усе на світі
Відчувать потрійно:
Щоб біда в далекій
Чи сирітській хаті
Відібрала спокій,
Не давала спати;
Щоб поета серце
Не старіло зроду,
Бо воно із нервів
Рідного народу».
Н А Д І Я
Неначе фея в платті білім,
З’являєшся до мене ти,
О світла, радісна надіє,-
Пораднице в моїм житті!
Ти, ніби промінь, пустотлива.
Для тебе іграшка - життя.
Буваєш вірна ти й зрадлива,
Та все тобі прощаю я.
Тобі не можна не простити,
Ти - як повітря, як вода.
Без тебе я не можу жити,
Без тебе я зовсім сліпа.
В надії серце, мов в огні.
Надію маєш - і не маєш.
Та найстрашніше – це тоді,
Коли нічого не чекаєш.
ЛЮБЛЮ ЖИТТЯ Я ДО НЕСТЯМИ
Не треба маршів похоронних,
Вальс краще – «Голубий Дунай»,
Коли умру, не треба стонів,
Веселу, музико, заграй!
Щоб сонце, як завжди світило...
Я буду мертва лиш тоді,
Доки моє холодне тіло
Іще не віддадуть землі.
Коли ж укриюся землею,
Тоді навіки оживу;
Світанком упаду над нею,
Розливши промені в траву,
Ромашкою розквітну в полі,
Заплутавшись між буйних трав,
Дощем спадатиму поволі
На фоні райдужних заграв.
Я житиму у росах, в травах,
В плодах дозрілих запашних,
В іскристих, щирих чи лукавих,
У посмішках дітей моїх.
До забуття... Ні, - до нестями
Життя люблю, - і це тому,
Коли мене на світі вже не стане,
Я всеодно ніколи не умру !
С И Н О В І
Є слово від усіх дорожче,
Найважливіше від усіх,
Не купите його за гроші.
Забуть його – великий гріх.
Нещирість, зрада чи байдужість
Ужитися не можуть з ним.
Воно в житті, мов хліб насущний,
Що зерном вистиг яровим.
Де не витримує кохання,
Перейде в злість чи забуття,
Воно,мов свіжість передрання,
Поверне знову до життя.
Живе воно і між чужими
У теплоті сердець і рук.
Я слово чую це від сина:
«Ти, мамо, - мій найкращий Друг».
РОЗДУМ ПРО ЩАСТЯ
Щастя - мов чисте високе небо,
Приходить само, просити не треба.
Воно, як сонце, що сяє заможно,
Хоча й не щодня, не хвилину кожну.
Небо прекрасне, коли - ні хмарини,
Та в спеку благаєш живої краплини.
Коли ж задощиться і не вщухає,
То сонечка знову природа жадає.
А горде світило примусить не можна
Світити щодня у хвилину кожну.
То ж будьте, дощі, громовиці й бурани,
Щоб став нагородою сонячний ранок.
П О Ч У Т Т Я
Почуття моє настояне на травах,
На тому хмільному повнолітті,
До якого, ніби до бальзаму,
Хочеться припасти й охміліти.
Тим хмільне воно, що скупане в любистку,
В прохолодних світанкових росах,
В сутінках багряно-променистих.
В спеках загартоване й морозах.
Я його по всіх світах збирала,
В ньому всяких сумішів доволі.
По стрімких дорогах і вокзалах
Напувала радістю і болем.
То ж воно хмільне, гірке й веселе
По усіх світах далеких бродить.
Не знайде єдиної оселі,
Бо циганське і бродяче зроду.
* * *
Зломили грушу буйні вітри.
Вона ж не піддалась стихії.
Її міцні зелені віти
Пустили гілки молодії.
Стволом лягла вона на землю,
І сили від землі набралась,
У щедрості своїй взаємній
Весняним вбранням заквітчалась.
Милує погляд перехожих,
Дивує стійкістю своєю,
І хочеться так бути схожим
Красою й мужністю на неї.
ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ЧАС
Є й серед нас Ромео і Джульєтти,
Трістани та Ізольди - серед нас.
Про них і зараз пишемо сонети.
Не владний над закоханими час.
І все ж у плині часу є секрети.
Його могутність вища почуття.
Закохані вмирають і поети -
А він у вічності продовжує життя.
Найкращий вчитель і найкращий лікар,
Порадник в безпорадності сліпій.
І що б не сталось, під його опіку
Сміливо йди у плин його святий.
Зумій піднятись на його вершини,
Що недосяжними здались для нас,
Щоб в майбутті тебе за ціт хвилини
Схвалити міг його величність час.
ЦІНА ЧАСУ
Грабіжнику, ти в мене вкрав годину.
Не скористався нею, - перевів.
А потім, змарнувавши цілу днину,
Подарував букет пустих і пишних слів.
Украсти час - то є найбільший злочин,
Бо він - безповоротний у житті!
В ніяких грошах, сріблі, позолоті
Його загублених хвилин не віднайти.
За ті години стала я старіша.
Зробить за днину можна й відкриття,
Подарувати людству світлі вірші...
А ти забрав мій час без вороття.
Не зміряти ні жодному закону
Злочинства, що ти, граючись, вчинив.
Нехай сумління не простить тобі до скону
Оті години, що ти марно перевів.
К Р Е Д О
Що я роблю на цій Землі?
І що людині треба знати?..
Куди піти, кого питати,
Щоб не борсатися в імлі?
Бо для весняної ріллі
Добірні зерна треба мати,
Дощем і сонцем напувати,
Щоб щедро хлібом проросли;
Одвічно сіять, будувати
Міста, дороги і мости,
Садами землю прикрашати,
Щоб на заквітчаній землі
Не на руках,то в серці мати
Болючі, чесні мозолі.
РОБОЧОМУ ХАЛАТОВІ
На пенсію пішов ти нині.
В реліквіях твій вік мине.
Ти дорогий мені, мій синій...
Бо в люди вивів ти мене.
Б А Ж А Н Н Я
Природа скрізь утне свій витів
Мільярдами протиріч, -
Хочу сонця і райдужних квітів,
Хвилювання і болю сторіч...
Хочу впитись в ранкові роси
Й охміліти в суцвітті трав,
Серце суму і радощів просить
В повноводді життєвих октав.
Не прошу, щоб все легко й просто
Бігло щастю та згоді навстріч,-
Я по лезах життя піду гострих
У мільярди його протиріч.
* * *
Не виповнилось й тридцяти,
Коли здалося, - вік прожито, -
Втомилася без впину йти
В шляхи розвідані, відкриті.
Благаю, долі крутизна,
Стелися полум’ям прокату,
Щоб спить всього в житті сповна,
Згорать щоденно й оживати.
АНАТОЛІЮ СЕДИКУ
Мій догбрий вчителю, повір,
Що слів твоїх сувора криця
Знялась мечем, мов блискавиця,
Сліпій подарувавши зір.
За гостре лезо меч візьму,
І зраненою вкров рукою,
В шляху, указанім тобою,
В пустелі діамант знайду.
БАБУНІН ЗАПОВІТ
Я серце загартовую, мов сталь,
Серед громів і бур, в гарячій зливі,
Втрачаєм сили іноді, нажаль,
На дріб’язки убогі, застарілі.
Тоді бабуню згадую свою,
Той заповіт, який мені лишила,-
Скажи: «Я вище дріб’язків стою!» -
В тій мудрості моя наснага й сила.
Та мудрість мене гордо підійма
Над всякою буденністю й безчестям,
І вчить звіряти вчинки і діла
Вселюдським болем, совістю і честю.
НОВИЙ ТОСТ
Багато хороших є тостів на світі:
За мир і за спокій у цілому світі;
За тих, хто у небі; за тих, хто на морі,
Щоб матері наші не плакали в горі.
Є тости за дружбу і світле кохання,
За розум і щастя, братерське єднання.
Але, крім всіх тостів за друзів, любимих,
Свій тост підіймаю я за одержимих:
За тих, які свято стрічають на скелі,
Щоб людству відкрить у незвідане двері;
За тих, хто в тайзі, чи в космічній ракеті
Стрічатиме ранки на іншій планеті;
За відречених, в завзятті щасливих,
За одержимих, за одержимих !
СЕРЕД БЕРІЗ
Серед беріз, у Підмосков’ї я,
На Пролетарській вулиці, у Правді.
Жила й у Заповітах Ілліча,
Та поруч, в Пушкіно, розкрию правду,
В осінній день на світ з’вилась я,
Як зазоріли гілки горобини.
Мене там двічі повернула до життя,
Забравши шосту у сім’ю дитину,
Катруся в Правді, тітонька моя.
Від бомб і голоду нас рятувала.
І чи існує плата за життя?...
Вона її ніколи не чекала.
Старенька вибігла мене стрічать,
І обняла, мов рідную дитину.
Їй найдорожче пам’ять відчувать
В ці дні, коли зоріє горобина.
Серед беріз російських я стою,
А з серця лине українська мова.
Я не запитую себе чому,
Бо добре знаю, - то не помилково.
Мені тоді дев’ятий рік пішов,
Як у нову сім’ю на Україну
Привіз мене мій батько. Тут ізнов
Мене прийняли, як свою дитину.
В районі Баришівськім то було,
На вулиці також на Пролетарській,-
Бабуня Ганна все своє тепло
Віддала дітям у часи митарські.
Бабуня теж з російської сім’ї.
Звучала поміж нас російська мова.
Та народилася любов в мені
До української землі і слова.
Тому сьогодні, де б я не була,
Мені зоріють гілки горобини,
А в серці скарбом щедрості й тепла
Цвіте і червоніє кущ калини.
ЛЮБОВ – ТО ЧАРА КРИШТАЛЕВА
Любов - то чара кришталева,
На святах сповнена до краю.
В ній хміль життя кипить травневий,
Своїм напоєм душу крає.
Іскриться в променях барвисто
Чи то від спраги знемагає,-
В своїх гріхах пречисто-чиста,
У грозах пристрастей безкрая.
Дзвенить кришталь у дні святкові,
Коли по кругу йде між нами.
Не доторкайся до любові
Необережними руками.
Любов - то чара кришталева,
Адже ж вона розбитись може!
І повінь пристрастей травневих
Уже нічим не допоможе.
Е Л Е Г І Я
Приходив до мене вітер,
Патлатий і босоногий,
Приніс у пахощах квітів
Легенду, що зве в дорогу.
Коли запалає серце
Коханням безмежно-щирим,-
Говориться в тій легенді,-
Знайди джерело єдине,
Цілюще, дівочо-чисте,
Над прірвою в диких скелях.
В шипах і трояндах барвистих
Сховала земля свій келих.
Піду крізь вітри, бурани,
А треба - пішла б крізь ґрати,
Крізь спеку, сніги й тумани
Того джерела шукати.
Ітиму простоволоса,
Щоб у тернистій дорозі
Вітер розчісував коси,
Підняв, як впаду у знемозі.
Піду босоніж на скелі,
Залишу сліди багрові,
І дикі камінні пустелі
Побачать кохання в тій крові.
Вітри засурмлять у трембіти,
Здіймуть між гір тривогу.
Зійдуть на камені квіти,
Килимом встелять дорогу.
Роступляться дикі хащі,
Поклоняться низько віти
І поведуть до чаші
Джерельної напоїти.
Нап’юся водиці і руки
Помию, щоб втому здолати,
Щоб, повернувшись з розлуки,
Милому чисті подати.
Якщо розіб’ється глечик,
Що мала води набрати,
Не зігнуться мої плечі,
Не стану я дорікати
Долю, що шляхом тернистим
Мою не жаліла вроду.
В долонях ніжних та чистих
Нестиму милому воду.
Пий ці краплини іскристі,
Для тебе несла, коханий.
Може, любов моя чиста
З часом взаємною стане?...
Т.Н.
Може, ти - саме натхнення творчості,
Що буя в землі напривесні?
Від твоєї щирої жіночості
На душі теплішає мені.
Вийдеш з хати й в темряві засвітиться,
Тиша посмішкою оживе.
Гляне парубок на тебе - й знітиться,
Ніби щось в собі відкрив нове.
Не люблю чванливої урочості,
Що з слащавого кокетства й чвар,
Від твоєї щирої жіночості
Оп’янієш, наче після чар.
* * *
Хлопче, продай свою куртку,
Продай для мене і Тані.
В години сумнівів й смутку
Вона принесе нам світання.
Одна в нас з Танею хата,
Один казанок і ложка,
Одним були ми багаті,
Та й зараз не бідні ні трошки.
Хлопче, продай, будь-ласка,
То буде на серце кольчуга,
Вкарбує в буденність казку...
У відповідь: «Куртка друга».
* * *
Минуть години, може й дні...
І мить ота несамовита
Назавжди лишиться в мені
В сльозах прощальних, непролитих.
Може тому люблю тебе,
Що в тебе не була в коханках,
Можливо, любиш ти мене
За те,що інших я кохала.
За те, що спрага почуттів
Застигла у буремнім зльоті,
Й назавжди лишиться в мені
В щемлячо-болісній гіркоті...
І все ж нехай усе отак
Віднині лишиться надалі,
Щоби світили, мов маяк,
В житті незвіданого далі.
* * *
Не пригадаю, коли ніжною була,
Хоч пристрасть в мені завжди шаленіла.
Та щезла враз від рук твоїх байдужість зла.
У світлу ніжність твоя ласка одягла
Душі моєї райдужні вітрила.
СОНЕТ НЕДОСПІВАНІЙ
Приманна, гарна всім, коли заручена.
ЇЇ між сотні б інших ти уздрів,-
Мов подих вітру вранішніх полів,
Мов квітка травня, солов’єм озвучена.
А стала б вона - пісня недоспівана,
Тоді б її ти доспівать хотів?
Щоб випити гірку отруту слів,
Щоб ожила душа її розгнівана?
Чи ти б узяв її хрещену громом, бурями,
Щоб лід душі кривавий розтопить?
І радощами збагатить майбутніми,
Та не коханцем бути, а любить,
Для неї святом все життя зробить,
Бо в неї й свята завжди були буднями.
Т О Б І
О.П.
Ти – на моєму серці рана,
З якої точиться поволі кров.
То заніміє в передрання,
То заболить нестерпно знов.
Ти - в моїх думах біль прозорий,
Що сподіваннями болить.
Ти - гірке щастя, солодке горе,
Ти - неба ясного блакить.
Ти - незахмарене чекання
У безнадії грозовій.
Ти - надто більше, ніж кохання,-
Жагуча спрага у душі моїй.
Нехай стікає кров сльозою
Із серця,що поранив ти...
Спасибі долі, що з тобою
Схотіла разом нас звести.
В СУТІНКАХ ВЕЧІРНІХ
В сутінках вечірніх
Викупаю серце.
Ти, мій світлий ранку,
На мене не сердься.
В сутінкову пору
Вечорові крила
Віднесуть на мріях
У казкові дива.
У бузковій тиші
День віддасть дарунки
Чарівниці-ночі,-
Жадібні цілунки.
Щоб в бузкових шатах
Вечорова ніжність
Їм подарувала
У колисці вічність.
АББАСОВІ АБДУЛЛІ,
відомому азербайджанському поету,
і перекладачеві – україністу, який розповів
мені цю правдиву історію із життя своєї родини, -
П Р И С В Я Ч У Ю.
З А Й Н А Б
(поема)
Стривай-но, друже, зупинись,
Послухай що було колись.
Щоб з часом в безвість не спливла,
Жадаю я, щоб ожила
Ота бувальщина між нас,
Що розповів мені Аббас.
Між гір у повоєнний час,
Де грався малюком Аббас,
Де прихилив гнучкий свій стан
До Грузії Азербайджан,-
Там поруч батька Абдулли
Близькі їх родичі жили,-
Сімейство тітоньки Зайнаб,
Якій дала багато зваб
Природа дивних тих країв.
Ніхто торкнутися не смів
До кіс, що наче ручаї,
До вуст каралових її.
В очах дві ватри, дві струни,-
Вогонь і сум несли вони.
Зайнаб із донькою жила.
І раптом радість в дім прийшла:
Війна, що йшла, здавалось, вік,-
Скінчилась.Любий чоловік,
На щастя повернувсь з війни.
І стали радісні вони.
По-всякому в хазяйстві йшлось,
Нелегко всім тоді жилось.
Відтоді майже рік пройшов,-
Розкрила радість двері знов,
Майбутнім святом іменин,-
З’явився в їх родині син.
Була щаслива вся сім’я.
Дідусь вже бачив немовля,
Немов насправді, не у сні
Джигітом верхи на коні.
Недовго радість їх жила,
Біда змією заповзла.
У горі, розпачі Зайнаб:
Раптово чоловік заслаб
Так тяжко, що вже лічать дні
Біля постелі лікарі.
Кого просить, куди іти...
Ніхто не здатний помогти.
Надворі граючись, Аббас
Забіг до тітоньки в той час,-
Там ранком дядько ледь не вмер,-
Хлопчина злякано завмер.
Що в ці хвилини він застав,
На все життя запам’ятав.
То він помітив ще здаля:
Зайнаб поклала немовля;
Подалі від стіни й стола
Із хворим ліжко відтягла,
Бере на руки немовля,
В сльозах до серця притуля;
Завмерла на коротку мить,
А потім почала ходить
Навколо ліжка. Ніби птах
Кружляла з відчаєм в очах.
І шепотіла щось вона
Із досвіта і дотемна.
Забилась донечка в куток,
Боялася ступити й крок.
І тато перестав стогнать,
Мабуть вже буде помирать.
Зайнаб дитя поклала знов –
Не бачила, як хтось зайшов,-
Угору руки підняла,
Як перед зльотом два крила:
«О доле, ти пошли мені
Небесні сили і земні,
Щоб він підвівся - я умру,
Нічого більше не прошу!»
Коли слова ці прорекла,
До ліжка тихо підійшла
І зупинилася над ним.
Вогненним поглядом своїм
Вп’ялась, прощаючись навік.
Поворухнувся чоловік...
Щоб сил своїх віддати скарб,
Цілунком жадібним Зайнаб
До вуст коханого свого
Припала, щоб піднять його.
І, щоб віддать без вороття
З любов’ю і своє життя.
З надриву рветься і струна...
Так знепритомніла вона.
Потому через кілька днів
Аул від горя онімів:
Зайнаб, окраса їх села,
Раптово із життя пішла.
Але слова її благань
Ввійшли в прийдешнє. Без вагань
Їй доля вкоротила вік.
Зате одужав чоловік.
Підвівся через кілька днів,
Немов ніколи й не хворів...
З тих пір пройшло чимало літ.
Їх діти, ніби дивоцвіт,
На щастя дужими зросли.
Вже й доньку заміж віддали,
Та довго син іще не міг
Привести щастя на поріг.
Всі дивувалися - чому?
Хотіли помогти йому.
Багато відправляв сватів,
Аж доки врешті-решт зустрів
Таку, що на весь світ - одна,
І так нагадує вона
Його матусю дорогу,
ЇЇ любов, красу й снагу
І вірність, що на все життя.
У неї - мамине ім’я,
Щоб крім усіх жіночих зваб
Повік жило ім’я - ЗАЙНАБ.