На фотографии - автор. Киев, 1962 год.
М И Н А Є В С Е Н А С В І Т І ,
К Р І М Л Ю Б О В І
( вінок сонетів )
“Доторком огняної квітки папороті
відімкну ваші душі, лишившись незримим”.
М. Мірошниченко
СОНЕТ 1
Минає все на світі, крім Любові.
В житті — немов би в казці чарівній -
Серед цвітіння — раптом вітровій
Заманить в мандри ниви квітникові.
Накинуть ковдру сутінки бузкові
На землю сонну в тиші рятівній, -
Мов урагану й не було на ній, -
Зійдуть на небі зорі придніпрові.
В житті, немов на бистрині стрімкій.
Як вистояти серцеві малому
Супроти баговиння і стихій,
В буденні не заплутатись блідому,
Піти назустріч ранку осяйному?
Іскряться світлі промені надій.
СОНЕТ 2
Іскряться світлі промені надій
З дитинства і до самого останку,
Мов вогник, що опівночі на ґанку
Чекає рідного в пітьмі німій,
В підмозі стане зірці провідній,
Не згасне до наступного світанку,
На крилах серце принесе співанку
Новонародженій красі земній, -
Тобі співанку першу, краю мій,
Тобі душі моєї оксамити,
Нестомленість на ниві трудовій,
Тобі любов моя й жага творити.
Любов ніхто не здатний загасити,
Роки не відбиваються на ній.
СОНЕТ 3
Роки не відбиваються на ній, -
Любов, дарована у повнолітті,
Плоди дарує щедрі, соковиті,
Терпкої зрілості міцний напій,
Настояний на ґамі степовій.
Душа жадає досягти блакиті,
Вулкани в серці воскресає скриті,
Не знає меж у щедрості своїй.
В зимову ж пору квіти полинові
Коханням на весільному столі
Розбудять нові пісні колискові.
І понесуть їх дітлахи малі
З часів минулих у прийдешні дні .
Одвічні в небі зорі вечорові...
СОНЕТ 4
Одвічні в небі зорі вечорові
Плетуть мереживо нових світів.
Притихлий вечір від краси зомлів,
Спустившись нишком у затон любові.
Не спиться місяцю-одинакові.
І він почути шепіт яворів,
Поглянути чи вже ромен розцвів,
В люстерка ночі закотивсь ранкові.
Для кого з нас ці видива казкові?
Хто їх красою палко не горів!
Най переплавляться рядки прозові
В поезію невимовлених слів!
Зірки, що в гості вечір нам привів,
Шукають відображення ранкові.
СОНЕТ 5
Шукають відображення ранкові
Вечірні дива в ріках голубих,
Допоки соловейко не затих,
Виспівує свої пісні святкові.
У дні весняні, сонячно-медові,
На стежичках вологих лісових,
В садках квітучих сонних росяних,
Веселка звисла в дощовій підкові.
У тиші світлій вранішній дзвінкій
Щодня щезають всі вечірні дива.
У круговерті радісно-журній
Зникає враз веселка пустотлива,
Та знову в барвах з”явиться щаслива
На ніжнім сплеску безнадійних мрій.
СОНЕТ 6
На ніжнім сплеску безнадійних мрій
Живими випливуть на світ надії.
Не подолають їх стихії злії,
На берег тихий винесе прибій
На хвилі швидкоплинній і прудкій.
Невпевненість розвіють вітровії.
Добірні зерна виплекають мрії
Серед дощів, у праці нелегкій.
Все збудеться, лиш сумніви розвій.
Під мирним небом жити нам з тобою.
Я вірю: на арені світовій
Віками розцвітать садам весною,
Прийдешнім ранкам спати за горою
Ирійно, затишно в імлі нічній.
СОНЕТ 7
Ирійно, затишно в імлі нічній.
Ніч поверта дорослому й малому
У чародійстві сонному, німому
Бадьору свіжість з-під розкритих вій.
Прозоро в серці, ніби чародій
Його чатує біля мого дому,
І не дає торкнутися нікому,
Лишаючи у німоті святій.
Прокинулися барви світанкові,
Вінком вплелися у пташиний спів,
І розбудили у притихлій крові
Ті почуття, що вечір заповів,
Як йшов крізь ніч до вранішніх полів.
Чатує серце думи смарагдові.
СОНЕТ 8
Чатує серце думи смарагдові,
Щоб не пішли наосліп, навмання,
Дорогу їм показує щодня
По вимощеній іншими основі.
Та їм навіщо сходи мармурові,
Чужа, незрозуміла метушня
Від задуму і аж до визнання?
Солодші власні їм шляхи тернові.
А іноді ціною дорогою
Жадають думи серце приручить,
Щоб спало собі тихе за стіною.
Лише в незрадну вистраждану мить
Поллються,щоб згоряючи любить,
Емоції рікою вогневою.
СОНЕТ 9
Емоції рікою вогневою
По всіх світах сердешно-неземних,
Глибокий слід лишаючи на них,
Все навкруги заповнюють собою,
Високою любов”ю і земною.
Її настій на травах запашних.,
На променях квітневих, від яких
Амур у серце цілиться стрілою.
Своєю розмаїтістю обнов
Заманює він нас в рожеві сіті.
Облесливістю хитрою розмов
Готує нам тенета болю скриті.
І почуття, сягаючи блакиті,
Наосліп проривають греблю знов.
СОНЕТ 10
Наосліп проривають греблю знов
Стихійні сили владної любові,
Підвалини мурують цементові
Споруді світлій, вільній від оков.
На місці, де рутину поборов
Буремний вітер з радістю у змові,-
Коли б листочки осені кленові,
Почервонілі милий там знайшов...
Та першою зорею провідною
Завжди горітиме любов моя,
У вічність піде гордою ходою
До тебе, рідна матінко-земля,
До милого ж спізніле почуття
Крізь ґрати заборон тече рікою.
СОНЕТ 11
Крізь ґрати заборон тече рікою
Моє кохання ніжне і сумне,
Гадалося,що пройде, промайне,
Воно ж злетіло птахом наді мною,
Збігає річечкою говіркою.
І тільки бідне серце не збагне,
Де взяти мені слово чарівне,
Щоб розлучитись, милий, нам з тобою.
Навіщо ти негадано прийшов
Тоді, коли в садах цвітуть жоржини...
Для того, щоб подумалось немов
Любов підніме парус брігантини
І вийде в море лагідної днини,
Оновлена між мук і корогов?...
СОНЕТ 12
Оновлена між мук і корогов,
В гріховності невинна і пречиста,
Усміхнена, щаслива, норовиста -
Любов, в яку коханий увійшов,
В моєму серці залишила шов,
Мов низочку червоного намиста.
Та посмішка весела, промениста
Сховає глибше скарб сердешних змов
Там, де його ніхто б не віднайшов.
І навіть милий сонячного ранку,
Уваги не звертаючи, пройшов,
Подався б краще слухати веснянку.
Най лишиться самітньою на ґанку
Володаркою гордою любов.
СОНЕТ 13
Володаркою гордою любов
Іде туди, куди їй заманеться,
Скоряючись лише велінню серця
Не жде вона сприятливих умов,
Щоб місяць ночі темної зійшов,
Де треба плакати - вона сміється.
Все їй простим і радісним здається.
Не має звички зважувать улов.
Буває гнеться тонкою лозою,
Схиляючись до рідних берегів.
Чи то стрілою цілиться меткою,
Мов блискавицею, з-під чорних брів.
Не слухає, що розум повелів,
Іде крізь шал весняною грозою.
СОНЕТ 14
Іде крізь шал весняною грозою
Любов наївна, мила, мов дитя,
Над прірвою іде без вороття,
Пестливо-ніжною і вольовою,
Царівною примхливо-запальною.
Вона — надія,пошук, відкриття.
Без неї не продовжити життя.
Вона - повітря й сонце над водою.
Добуті нею стяги пурпурові,
Від неї вранішня зоря зійшла,
Від неї доброзичливість у мові.
Їй - наша вічна слава і хвала
За мудрість, щастя, добрії діла.
Минає все на світі, крім любові.
СОНЕТ 15
Минає все на світі, крім любові, -
Іскряться світлі промені надій, -
Роки не відбиваються на ній.
Одвічні в небі зорі вечорові
Шукають відображення ранкові
На ніжнім сплеску безнадійних мрій.
Ирійно, затишно в імлі нічній.
Чатує серце думи смараґдові.
Емоції рікою вогневою
Наосліп проривають греблю знов.
Крізь грати заборон тече рікою,
Оновлена між мук і корогов,
Володаркою гордою любов
Іде крізь шал весняною грозою.