Як давно то було – я колись був коханим і юним,
Я любив до нестями, а доля любила мене.
По одній обірвались в душі болем напнуті струни,
Чи гадалось тоді, що хороше так швидко мине?
Порозтринькав кохання, пізнав тільки злидні і зраду.
– Як надбав порожнечу, тепер у сумі і неси…
Самотою бреду по старому серпневому саду.
Чом так серце щемить від його неземної краси?
Загубив я до рідного дому тернисту дорогу.
Хоч стоптав за життя і немало чобіт і доріг,
Та не вічне воно, і розкаяним, дякувать Богу,
Як не вмру, то колись повернусь на дитинства поріг.
Намалюю минуле на білім ромашковім полі,
Кину погляд востаннє на те, що відквітло, здаля.
Гладдю вишию росяну стежку загубленій долі,
Може, прийме з прощЕнням забута батьківська земля?
18.08.2011