Колись я блукав по Марсу
I нюхав Сонця мутну пил.
I сподобалось, що у пространстве
Немає людей на сотнi миль.
Я так втомився жити з тими,
Хто позабув, що мрiї є,
Не бачив сонячнiй промiння,
Не вiрив самому себе.
Поглядом мене зiрки грiли,
Спiвала пiснi повна тиша.
Променi Сонця говорили:
«чому ж, хлопчик, ти не спиш?»
Я намагався зрозумити,
Що дивний мiсяць не сказав.
Напевно, гарна його життя
По небу завжди вiн лiтав.
Вже до свiтанку мало часу,
I тисне думок гострий шпиль...
Колись я блукав по Марсу
И нюхав сонця мутну пил.