Гвалт!

               

     Зручно вмощуюся біля вікна у передчутті неясного хвилювання, яке переповнює мене щоразу, коли потяг починає набирати швидкість.
     Будь-яка, бажано далека, подорож для мене – це нагода навести лад у думках, зважити певні “за” і “проти”.
     Мій попутник вітається і висловлює припущення, що нас чекає приємний “вояж”. Далі вислуховую мету його поїздки, численні подробиці приготування в дорогу, за участі безлічі невідомих мені людей.
     Не бажаючи здаватися неґречною, кілька разів посміхаюся та вичавлюю з себе якісь нейтральні слова-звуки. Врешті, демонстративно прикипаю поглядом до вікна й перестаю реагувати на його балаканину, даючи цим зрозуміти, що прагну спокою.
     Сусід торкає мене за рукав, впевнений, що ощасливлює черговою порцією інформації. Мимоволі повертаюся до нього, зіщулюючись від атаки слів. Піднімаю комір, натягую рукави светра аж до кінчиків пальців, переплітаю руки.
     Напевне, так рятується жертва ґвалтівника, намагаючись прикритися залишками пошматованої одежі.
     Сусід тим часом регоче, пригадавши смішну, на його погляд, історію, і вже починає її оповідати.
     Мені хочеться кричати: “Ґвалт!”