Промінь солодкий гортань розпирає.
Немов ненароком зронений келих,
Земля вислизає.
Шкіриться привид моїх утрат.
Я сам собі лікар,
Сам собі кат…
Опівденне повітря тремтить
І море між скель позіхає,
У мою темну душу
Швидко поринає.
Сонце – пастух порожнього неба.
Уранці – золото, ввечері мідь збирати.
Та здається наче й не треба
Ні згадувати, ні шкодувати.
Потім родиться місяць-покривавлений пазур
Першого в світі дракона.
Небо бездонне, ніч ненаситна.
Грона сивих летючих хмар.
Їх темні тіні на зелені трав…
Німий танок забутих примар,
Луна забутих забав…
Там де сонце ніхто не літа,
Поки день не мине.
Крила втомились.
Внизу вже чекають мене…
Я пробував спрагу піском тамувати
І море спалити хотів,
Прагнув тебе забувати…
Через сотні ночей
До останнього ранку тягнуся…
Не клич мене,
Я й сам з`явлюся.
Метелик в тенетах тісних ритуалів,
Народжений вільним…
Я волі не мав без тебе.
Покажи-но, де небо!