Скінчилося усе, немов кіно...
І знов самотність і печаль зтискає груди.
Я здогадалася про неї вже давно,
Та все ж чекала що залишиш і забудеш.
Себе втішала, хоч серденько завмирало,
Коли обманював, в обличчя дивлючись.
О як я плакала і ночами не спала!
А ти закоханий вертався сміючись.
Тебе благала:"Милий, зупинися!"
Як палко схороняла я любов!
Мої страждання вітами вилися,
До неї ж, вкрадки, йшов ти знов і знов.
Мені втинав, що щиро ти кохаєш.
У небі зоряному високо літав!
А я від лютості і злості вовком вила,
Коли мене її ім'ям ти називав.
Обом цілунки й квіти дарував.
Обом в жаркій любові відкривався.
З одною, разом йшовши, гордістю пишав,
Із іншою по закутках ховався.
Що це було? В думках себе питаю?
Любов і зрада в смерть переплелись!
І з біллю й з радістю тебе лишаю!
Не хочу більш, щоб мої слізоньки лились!
Кіно скінчилось, дякуючи Богу.
Подякую напевне і тобі
За твою людяність, підтримку й допомогу,
Але забути хочу назавжди.
Не згадуй більш, усе тобі віддала,
Що мала в серці, тілі і душі.
Кохання справжнього, чомусь, не відчувала!
Не зміг залишити її, мене лиши!
Бо де немає правди й віри, не знайдеш любові,
Не втримаєш кохання, як не дбай!
Брехня та зрада у твоєму слові!
Зійшло зернятко! Що посіяв - май!!!