Стану серед поля, підніму я очі
- не моє це сонце, не мої ці ночі,
Не мене любить серце дівоче,
Не моє життя так довго спливає –
Бо тільки той має все, хто щиро кохає!
Зійду я на кручу, щоб Богу видніше,
Щоб чулося краще, тай молитись голосніше!
Стану при дорозі – берези та верби,
Не спід кається доля, не залишиться горе,
Не винесе смутку у синє море.
А кожен хто бачить лише обминає,
І маючи мову ніхто не спитає.
Зійду я на кручу, щоб Богу видніше,
Щоб чулося краще, тай молитись голосніше!
Невже не радіти, та й свого не мати?!
Лісом йдучи стану пісню співати.
На волі згину! – щосили кричати,
Без дому, без роду, наче птахом літаю,
Не знаю де сісти, де стати не знаю.
Зійду я на кручу, щоб Богу видніше,
Щоб чулося краще, тай молитись голосніше!
Ні! Я стану серед терну, на могилі присяду,
Як зорі спалахнуть – квіткою зів’яну.
Згину та змушу я душу літати –
І сонцем, і небом до вас завітати!
В кожній оселі – водою з криниці!
- Так буду я жити на білому світі!
Отоді й покохають мене очі дівочі,
Матиму все – не шкода віддати!
І люди впізнають, бо чужого нікого,
А я посміхнуся, та полину до Бога!
Зійду я на кручу, щоб Богу видніше,
Щоб чулося краще, тай молитись голосніше!
28-29.03.2004