Загубилося щастя...
Де втратив колишнiй свiй
спокiй?
Закотилось росою
В незiбране й досi колосся.
Не чекай до свiтанку,
Дай волю уявi глибокiй,
Намалюй її стан,
її очi, хвилясте волосся.
Уяви тиху нiч,
Де мiсячне сяйво виблискує.
I в долонях озер
РАзом з нею збиратимеш зорi...
Доторкнись її губ,
Їх вiтер купатиме ласкою,
Обiйми, що є сил,
Хай зникне самотнiсть в
простОрi.
Одягни її в шовк
Бiлоснiжно-ванiльних туманiв.
Заплети у косу
Рiдний подих срiблястим
дощем.
Пригорнись до грудей..
Вiдчуваєш?... Блаженно
дурманить...
Переплiт її примх.
Суховiєм зливається в щем...
Зацiлуй її очi ,
Пий сльози, мов вранiшнi роси.
Бо як сонце зiйде,
Вона зникне з мрiйливих уяв.
Тiльки ти не сумуй,
Бо на завтра вiднАйдеш в
колоссi
Поцiлунок її, що згубила у
шелестi трав...