Старий продає свій нехитрий крам посеред натоптаного надіями, мокрим снігом та байдужістю переходу, а хтось, задумливо осмислюючи порожнечу власних думок, чимчикує до того місця, яке за паспортом фізичної особи прийнято вважати домівкою, щоб з іронічною посмішкою відчинити старий та, навдивовижу, буденно пустий холодильник, що служить останнім прихистком для такого беззахисного за кімнатної температури льоду і… викурити останню цигарку. Мимохіть, погляди «плюс» перехожих не знаходять контакту з «мінусом» згаслої системи переконань його по-вовчому сірих, колись блакитних очей. Стираючи підошви бозна-якої пари, доведені до автоматизму рухи ралять «ґрунт», який з болем різко увійшов під нігті (поміж аур) у напівзамкненому приміщенні.
А десь-там зверху всією красою своєї агонії буяє пізня осінь ! І най «більшість» (не відчуваючи сморід цього слова) не помічає її передсмертної вроди! Вона немов наостанок залишила найкраще із свого перчено–жагучого потенціалу, можливо, саме цьому перехожому, що не з «тисяч»… але з тисяча й одною напастю на його русу, та немов сиву з середини голову. Німий, безвекторний заклик обірваних, просякнутих сльозами неба вітрил пароплавів, які ніколи не вийдуть в море (пізньо-осінніх дерев) лунає, на жаль, незрозумілою жодному з тих, хто топче білий ряст мовою. Він зовсім не змінює розхлябаний, немов піддатий ритм тупанини аж ніяк не кирзових (модних дорогих шкіряних), але все ж таки чобіт, навіть якщо вони зі шпилькою, яка, тим паче, не раз колола наскрізь стиснуті серця.
В не менш недосяжну для посохлих немов від тифу пізньо-осінніх дерев, ніж напівказкове море калюжу падає, зі шкварчанням розрізаючи навпіл сувору мряку, мізерний ліхтарик недопалку. Не створюючи жодного резонансу, навіть якщо б тала вода мала властивості бензину, паралельно снують безладні думки закупорених на смерть живих ляльок, які й не підозрюють, що плюють на бруківку під акомпонемент воістину пізньо-осінньої сумної мелодії невідомого автора. Можливо, це він пів години тому спускався в метро мокрими сходами, а, можливо, саме скрипка голомозого хлопчака награвала ті до болю незабутні ноти чи, може, це просто плід хворої уяви того, хто був тим та іншим і вирішив пересидіти негоду в дешевому кафе біля парку Шевченка… Одне відомо достеменно – він повинен бути один!
Так само одинокою є й пізня осінь пізнього вечора, пізнаючи яку варварським шляхом не одне сторіччя випалюють на папері її доведеними до кипіння слізьми свої рядки поети.
Дежавю… Солодке чи гірке? Жагуче чи пасивне? Тваринно-жадане!
Пізня осінь тече по вологим вустам, стріляє в скроні, хитає п ’янким и прянощами обезводнений арестократично-слабкий тулуб, отрую є кагором думки, безповоротно несе на човні меланхолії через стікс… Але язик не повертається назвати її хароном. Вона завжди залишає крихітку надії, щоб доїхати додому і… піти далі, заочно пробачивши всіх до кого вона вже не буде такою доброю – підняти погляд догори!
Тоді, можливо, задзвонить телефон… Тим більше я ні на хвильку не сумніваюсь, що хтось вже почув терпкий і такий приємний рінгтон цієї Пізньої Осені.