"На зміну жорстокому випробуванню цензурою на долю слова випало ще більш жорстоке випробування байдужістю"
Євген Євтушенко
В усі часи слово було скрипкою в руках віртуоза і шматком деревини в руках аматора. Споконвіку воно було основним мілітаристським знаряддям в руках натхненників революцій і небесним нектаром у руках проповідників Слова Божого. Століттями за одне лише слово людей спалювали посеред площ, і одне лише слово монарха дарувало помилування. Воно еволюціонувало від примітивних вербальних актів до могутнього матеріалізатора думок. Правдиве слово холопа викликало тваринний страх всемогутніх сюзеренів. І чим більш правдивим і містким воно було, тим більше боялись того, хто ним володіє. Слово обожнюють допоки воно звучить мелодією для флейти, але, коли воно перестає вторити роздутому самолюбству, в людини виникає огида і гнів, і тоді на зміну правдорубам приходять більш поступливі писарі, які переписують історію наново.
Слово потрібно усім. І водночас непотрібно нікому. «Політик повинен вміти передбачити те, що буде завтра, через тиждень, місяць, рік, а потім вміло знайти слова, щоб пояснити чому це не відбулось» – каже Моріс Дрюон. Джованні Бокаччо словесно змальовував який непересічний талант ритора-демагога має мати ловелас, щоб здобути чергову даму серця. Франц Кафка наводив софіти на гучномовці заіржавілої бюрократичної машини, яка на всі благання незмінно відповідала монотонним словесним абсурдом, немов записаним на плівку, проте завжди давала примарну надію.
Слово – це сама людина, іноді така брехлива в своїй чарівності, циганська голка, яка неодноразово колола наскрізь стиснуті серця, несучи вічний спокій. Слову вже майже ніхто не вірить. І не важливо пишеш ти тому, що хочеш щось сказати або тому, що тобі є що сказати. Воно об’єднало і поділило людей. На порозі інформаційної ери воно так і залишилось безцінним і нівельованим, правдивим і оманливим...
І вічним. Хоч і скуйовдженим випробуванням байдужістю, проте вічним.