Ні, попри всі негаразди буття,
Я вірю, звичайно, в твої почуття.
Вірю в безмежне кохання твоє,
Яке доля, мов щастя, мені віддає.
Але в лабіринті невтомних думок
Я все блукаю, неначе струмок.
Як Тезей з Мінотавром десь у пітьмі,
Я борюся з собою, наче у сні.
Ти клубок Аріадни мені подала
І мене з лабіринту цього повела.
Та ниточка щастя, тоненька струна,
Десь загубилась й погасла у снах.
Я довго її в лабіринті шукав…
Всі сили свої для цього віддав.
І звіра страшного – самого себе
Не зміг подолати та й втратив усе.
Тепер залишилось блукати в думках
Тебе знов шукати в ілюзіях-снах.
Пройти лабіринт, зрозуміти все враз,
Вервечку створити з розкиданих фраз.
25.06.1999 рік.