The words are fearsome when they whist,
When they have couched on a sudden,
When you don't know what firstly say at least,
'Cause all of them've along belonged to someone.
Those were of someone's crying, suffer, pain,
Of one's beginning and of someone's ending.
There're words and humans, billions of them,
But you should keep their firstly telling,
Both glory and eyesore have gone around,
There've been both knotweed and concrete,
But poetry is always on the bottom,
Is an immortal soul's touch to be believed.
Ліна Костенко
Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все. повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.