Душа розбита, наче човен,
Що раптом налетів на риф.
Словами вірш давно вже повен
Та не знайти надійних рим.
І силу не збагнуть багаття,
Що народилось в серці знов.
Все як завжди – одне латаття
Без лілій тільки, без обнов.
Душа розбита, і напевно,
Вже не збереш її частин.
Довкола крига, сумно й темно,
Із фарб – лише ультрамарин.
Що намалюєш ним? Нічого.
Нічого світлого мов день.
Нічого дивного й живого
З людських омріяних пісень…
… Я дуже вірю у реальність.
Та палко мрію тільки в снах.
Ці міражі – химерні, дальні,
Немов пустельний грізний жах:
В пісках іти, і йти далеко,
Крізь бурі, і не чути слів.
Боротись і в пекельну спеку,
Не впасти у провалля снів…
Хоч сотні літ отак блукати
В пустелі днів, без вороття.
Готовий все тобі віддати,
Все без жалю, без каяття.
Без зайвих слів, так часто марних,
Без поцілунків і прощань.
Я в небесах своїх безкрайніх,
Згораю знов вогнем бажань…
22.12. 2004 рік.
Зображення: http://brightwallpapers.com