Зима стоги понадгризала,
Зваляла скирти, та пора
Корові снити шляхом талим
В слідах сорочого пера.
Ряба дорога – до тепліні.
Хмурні сороки – на сльоту.
Мов лящ живця, скубуть ялини
Промінну голку золоту.
І промінь, зляканий допіру,
Пірнає в глицю, в темний схов…
Корови позіхи вечірні
Млявіші бабиних розмов:
„Весну жене. Ріка розкисла.
Корова чує водопіль…”
Дрімлива хата, мов колиска,
Де змовкли злигодні і біль.
На поставці, мов скнара злато,
Майбутніх лічачи телят,
Дійниця з глечиком щербатим
У хатніх сутінках не сплять.
________________________________
Текст оригіналу:
* * * *
Зима изгрызла бок у стога,
Вспорола скирды, но вдомек
Буренке пегая дорога
И грай нахохленных сорок.
Сороки хохлятся — к капели,
Дорога пега — быть теплу.
Как лещ наживку, ловят ели
Луча янтарную иглу.
И луч бежит в переполохе,
Ныряет в хвои, в зыбь ветвей...
По вечерам коровьи вздохи
Снотворней бабкиных речей:
«К весне пошло, на речке глыбко,
Буренка чует водополь...»
Изба дремлива, словно зыбка,
Где смолкли горести и боль.
Лишь в поставце, как скряга злато,
Теленье числя и удой,
Подойник с кринкою щербатой
Тревожат сумрак избяной.
1916г.