Коли соковита убогість
прокрадалася у жилаву заводь листа
і проточно-поточне життя
протискалося, наче під зашморгом кров судинна,
я сушив, немов сухарі,
очманіле у кронах і скронях осонне проміння.
До безслів’я ласкав
потоки гортанні – тремтливі світи на устах.
Коли виникала дорога
від проникнення світла, що кріпло, як лід,
і нагліло, мов смерть –
не давало зібратися з подихом, часом і духом,
мій зір промерзав,
від напруги – наслуханим серцем ледь рухав
і вразливою краплею тлів –
затерпав, бо з повітря – здіймалася кліть.
Коли ж не вникати дослівно
у міміку вітру, у правопис дощу для води,
не знати – як сплін позбирати з вікна,
струсивши з віконниць нічну обережність,
то легше при півнях,
при їхньому славні до торби складати належне,
себе відпускати
і сліпо за світлом до овиду серця іти.
1 Листопада 2011