Стремтливіла, немов осіннє листя,
Що догора слабенькими вогнями
Над сірим і сліпим холодним містом,
Що виросло раптово так між нами.
Спустошені, немов обдерті клени,
Ми стоїмо над річкою удвох.
Скінчилися розмови, зникли теми,
Але в душі такий переполох,
Що хочеться несамовито бігти
Кудись подалі від людей, машин,
Будівель, ліхтарів і світла
До темних і холодних зір.
І тільки вітер спогадом свободи
Між нами навшпиньково просковзне.
Осіннє небо знову людям годить
Сором’язливим трепетним дощем.
03.11.2011