Я зазирнула нишком в твоє серце –
І туга стрімко потекла сльозами.
Дивлюсь на тебе крізь рожеві скельця,
Ти небезпечно бавишся словами.
Пройдисвіт-вітер гонить тебе в спину,
Я стану стійко саме позад тебе.
Ковтнувши гіркотно-полинну слину,
Я виблагаю тобі шану, в небо
Піднявши сумно-хворобливі очі…
За що мені оця твоя байдужість
І погляд, що бентежить і морочить?
Він віру випробовує на мужність?
Я все одно загину віртуально
Під пильним, невблаганним оком людства,
А ти – у шатах білих і охайних –
Врятуєш власну душу від банкрутства.
І я піду… Крізь самоту і морок,
Бо твої руки – неслухняні діти –
Із мого серця висмикнули корок
І вміст його розхлюпали по світу.
Мій мозок стогне, б’ється кволо в скроні
І мов турботливий татусь шепоче:
«Зніми рожеві окуляри, доню…»
А я не хочу це робити. Я не хочу.