Життя мов лан за небокрай.
Я – подорожній на стежині.
Кує зозуля: «Не чекай,
Сумує мрія на вершині!
На тій, що там, у далині
І вкрита мудрості снігами.
Ти ж нею марив навесні,
Отож іди – працюй ногами!
Нарешті волю дай рукам,
Не стримуй серце – хай співає!
Бо, як не зробиш цього сам,
Ніхто не зробить. Так буває…»
Кує зозуля у гаю
І помилки мої рахує...
Ворожко, глянь, я не стою,
Хоч вітер зустрічний лютує.
Маленькі кроки та іду.
Куди, навіщо - пам’ятаю
Не пророкуй мені біду,
Бо я про біди забуваю!
А краще радощі та сміх
Навроч мені! Іще – кохання,
Щоб не зламався я та зміг
Пройти крізь всі розчарування.
Тоді вже зможу я, повір,
Належну відсіч дати долі.
Кує зозуля – пише твір
Про поєднання сенсу й волі…