Друкую долю, постиравши межі,
забувши каліграфію рядків.
Ховаю у комп’ютерній мережі
думки, що світ спіймати не зумів.
Машиною холодною не стану,
і вірші серця не охопить лід.
Друкую. Кожну квітку, кожну рану
і кожну фразу, що злетіла вслід.
Я вже сама забула свій початок:
чому клавіатура, не перо,
чому не звикла, як усі, писати,
чому курсор попереду на крок.
А я ж така… писати вже не вмію,
друкую, кажуть, неживі слова…
Повільно повертаючи надію
на те, що хоч душа іще жива.