(верлібр)
Поступово життя
стає схожим на дім
з якого ніколи не виносять зайві старі речі:
Колись кохана людина
тепер немов маленький ведмедик –
без нього раніше не засиналося,
а зараз самотня лялька сидить у кутку,
збирає пил
і викликає хіба гірку тугу
за давноминулим.
Звичка ковтати нікотиновий сморід
наче намертво,
по всій площині приклеєний
вицвілий календар
з зображенням кумира-чужинця,
що вже, насправді,
давно не радує,
але котрого важко позбутися.
Друг,
що не раз випадково-байдуже
домішував приправи зради до стосунків –
мов гарний зовні світильник,
з дефектом у середині:
кожного разу, коли вкручуєш лампочку
вона вибухає
від зайвої напруги.
Нікому непотрібний мотлох:
надумані обов’язки, химерні страхи,
сумнівні задоволення –
ніби павутиння оповиває тебе,
обмежує рухи;
мов регулярні дози кокаїну,
туманить розум і
вбиває будь-які бажання поза межами звичного…
Доля посміхнеться,
зіштовхне із дивовижно-бажаним,
тим, до чого неначе травинка до сонця
потягнеться душа,
та для нього в повсякденні не вистачить часу,
як у просторі вщент заповненому непотребом
не знайдеться вільного місця.
А всього-на-всього потрібно було
відпустити, віддати іграшку,
тому хто б зміг її любити;
переклеїти шпалери;
знайти справжнє джерело світла…