патлата хмара застелює небо,
зграї птахів вирушають на південь.
подалі від шансону в маршрутках,
від холодних забруднених під'їздів,
від прокуреного вранішнього туману,
від в'язкого холоду дійсності.
зачинені двері та вікна
не ізолюють від зовнішнього середовища,
створюючи лише ілюзію захищеності.
ані твій канадський камуфляж,
ані першокласні німецькі шузи
не захистять тебе
від бруду власної країни.
ти від народження був її часткою:
бруднився її кров'ю,
;споживав плоди, проростаючі з її тіла,
вдихав попіл, що здіймався з її численних жертовників,
розмовляв її мовою -
проклинаючи, кохаючи, скиглячи, радіючи...
ти таврований нею.
голосами бабусь-пліткарок на лавочках,
фальшивими обіцянками усміхнених президентів,
зверненнями: "дай прикурити", і "гривня є?",
системою освіти, культурними втратами,
роздовбаними моральними цінностями.
зміни ім'я, стать, громадянство,
але тобі ніколи не позбутися її генетичної пам'яті.
її таємного болю, захованого у фразі: "ще не вмерла..",
її радіаційних відходів,
твоєї необґрунтованої надії на краще,
твоєї байдужості до неї,
її байдужості до тебе...
з огидою згадуєш власне дитинство:
розбиті пляшки, п'яних сусідів,
п'яних перехожих, п'яних урядовців,
перебудову, уламки комунізму,
безпідставний оптимізм, сірі обличча довкола.
читаєш Камю, читаєш Кафку,
на якусь мить заспокоюєшся.
відчиняєш вікна та двері,
відкриваєш візу,
сідаєш на літак,
усміхаєшся.
дивишся в небо,
що застелюють хмари,
чорні від думок твоєї країни,
та зграй вирушаючого на південь птаства,
теж чорного...
(08.11.11)