Прокурювати легені замерзлим чаєм,
я навчилася завдяки тобі…
ти так моторошно згадувала мене,
що кухонні столи здригались від кожного
твого подиху…
я заздрила тим кволим березам,
що гнулися, але стояли,
бо мої лейтмотиви не чутно,
не видно…
вони просто зникли під владою
ТЕБЕ…
Огидні маршрути знов малює доля,
здається, у неї ніколи не скінчаться
фарби…
різнокольорові – чорні та білі…
ми наче загублені тіні,
помітила? Ні…
дурне питання… звісно…
а коли ти підеш, дозволиш сумувати?
тоді я розфарбую розхристані думки райдугою,
нехай радіють.
давай знімати двері,
щоб було більше повітря,
а то ці стіни марніють бачачи нас
разом…
нехай не бачать…
нас нема…